Незалежний сайт с. Требухів Броварського району Київськ

Свобода

Trebuhovets — Mon, 02 Nov 2009 10:14:19 GMT

Svoboda-1999-38

Директор школи рятував дітей від голодної смерті

Trebuhovets — Mon, 12 Oct 2009 07:43:07 GMT

Директор школи рятував дітей від голодної смерті

Мета цього допису — повідомити українських громадян та світову спільноту, як під час голоду 1933 року кращі сини нашого народу чинили спротив цій людиноненависницькій акції. Нашим героєм (будемо сподіватися, що і героєм українського народу) є Василь Якович Івчук (1904—1938 рр.), який працював директором школи в селі Дударкові Бориспільського району Київської області.

Чудова людина та гарний педагог, В. Я. Івчук виявився також здібним господарем.

Директор тримав у школі дві корови та двоє коней. Орендував велику земельну ділянку в колгоспі «Правда» (тоді у селі було три колгоспи), розташованому у бік села Требухів Броварського району. На цій землі силами учнів та колективу школи вирощували для шкільних потреб фрукти та овочі, заготовляли на зиму сіно для корів та коней.

Коли у селі настав голод, В. Я. Івчук організував у школі одноразове харчування для дітей усіх п’яти класів, які діяли в той час. Але дитині мало — поїсти раз на день. Директор із цієї ситуації вийшов так. У бік села Княжичі (теж Броварського району) були засіяні сільськогосподарськими культурами поля комбінату, який розташувався неподалік села Дударкова і спеціалізувався на вирощуванні та відгодівлі свиней для Дарницького м’ясокомбінату.

В. Я. Івчук домовився з керівництвом комбінату, щоб діти після уроків виходили на прополювання сільськогосподарських культур. Платою для них за виконану роботу був черпак супу. Так за допомогою керівництва м’ясокомбінату Василь Якович урятував у 1933 році від голодної смерті всіх дітей шкільного віку села Дударкова. На жаль, нам не відомі прізвища керівників м’ясокомбінату, які разом з В. Я. Івчуком зробили благородну справу.

Треба зазначити, що у 90-х роках ХХ ст. газета Бориспільщини «Трудова слава» друкувала список жителів села Дударкова, замучених голодною смертю катами у 1933 році. На сьогодні у цьому списку — відомості про більш як 140 безневинних дітей, стариків та вагітних жінок села Дударкова, він весь час поповнюється. Можна уявити, яким би міг бути цей список, якби Василь Якович разом із керівництвом комбінату не врятував школярів.

На жаль, такі героїчні та благородні люди, як В. Я. Івчук, дуже заважали режимові здійснювати тотальну етнічну війну проти українців. Не минула лиха доля В. Я. Івчука та його родину. У надрах таємного та злочинного відомства колишнього СРСР, яке називалося Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), був створений, звичайно таємний, план розправи з жителями села Дударкова та особистого покарання патріота.

Учні 9-го класу мали б у 1938 році закінчувати 10-й клас у рідному селі. Але злочинна влада вирішила їх покарати. Після закінчення 9-го класу у 1937 році Дударківська середня школа, за рішенням тогочасних освітянських фундацій без пред’явлення яких-небудь суттєвих причин була переведена в категорію початкової школи.

Офіційно причину переведення школи до рангу початкової, звичайно, не повідомляли, але зрозуміло, що патріотичний вчинок Василя Яковича був не до шмиги тодішній більшовицькій владі, метою якої було якнайбільше винищити українців.

Звичайно, дирекція та учні школи не погоджувалися з таким протиправним рішенням. Дирекція підготувала у відповідні інстанції клопотання — відмінити злочинне рішення. З дев’ятикласників — майбутніх десятикласників — створили спеціальну представницьку групу, завданням якої було особисто звертатися до освітянських установ з проханням від імені колективу школи відмінити рішення. Ця група була на прийомі у районному та обласному відділах народної освіти, а також у тодішнього міністра освіти УРСР. Але все було марно. Глухий мур тодішньої влади зруйнувати проханнями чи клопотаннями було неможливо. Учні вимушені були закінчувати 10-й клас у сусідніх селах Броварського району — Гоголеві (оспіваному безсмертним Тарасом Шевченком як «Оглав») і Требухові.

Так жорстоко влада позбиткувалася над жителями села Дударкова та дітьми, які вижили під час Голодомору завдяки героїчному та гуманному вчинку директора школи Василя Яковича Івчука. Але, на жаль, на цьому біди не скінчилися.

17 травня 1938 року був заарештований Василь Якович Івчук. Постанову про його арешт та, як запобіжний захід, — утримання у київській в’язниці підписав начальник Бориспільського районного відділення НКВС Ковтунюк.

У постанові зазначається, що В. Я. Івчук активно вів агітацію, спрямовану на поразку радянського ладу і партії. Постанова вбачала в діях В. Я. Івчука наявність злочину за статтею 54-10 кримінального кодексу (КК) колишньої УРСР. Постанову також було надано Бориспільському районному прокурору Якубовичу.

Ордер на арешт за № 82 від 17 травня 1938 року (дійсний дві доби) надав право інспекторові Бориспільського районного відділення НКВС Ярмоленкові заарештувати в цей же день В. Я. Івчука. Під час обшуку був присутній житель села Дударкова Петро Іванович Овдієнко.

У день арешту також складено анкету арештованого, з якої видно, що В. Я. Івчук не тільки залишив школу, якій чесно і самовіддано служив, а й залишив у Дударкові дружину Тетяну Матвіївну (тридцяти років), дочку Євгенію (дев’яти років) та сина Івана (чотирьох років).

В. Я. Івчука утримували в Борисполі у камері попереднього (досудового) ув’язнення. У постанові від 21 травня 1938 року, підписаній згадуваним Ковтунюком, стверджується, що, мовляв, В. Я. Івчук був активним учасником контрреволюційної повстанської організації, яка ставила за мету відокремити Україну від колишнього СРСР та приєднати до Польщі. В. Я. Івчука безпідставно було звинувачено у скоєнні злочинів за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР.

За результатами бездоказового, упередженого, із застосуванням тортур, слідства 21 липня 1938 року патріотові пред’явлено звинувачувальний вирок, з яким він, після фізичного впливу, погодився. Звинувачення стверджувало, що В. Я. Івчук був учасником польської диверсійної шпигунської контрреволюційно-повстанської організації, яка існувала на теренах Бориспільського району із 1936 року. У зв’язку з цим В. Я. Івчука було визнано кримінальним злочинцем, який підпадає під дію таких статей КК колишньої УРСР: 54-2; 54-6 та 54-11. Судові справи В. Я. Івчука та ще восьми жителів Бориспільського району, які проходили одночасно за цим сфальшованим радянським правосуддям процесом, були направлені на розгляд «трійки» при Київському обласному управлінні НКВС.

28 вересня 1938 року «трійка» при Київському обласному управлінні НКВС розглянула матеріали слідства всіх дев’яти підсудних. Вісьмом чоловікам, у тому числі В. Я. Івчукові, було оголошено найвищу міру покарання — розстріл. Про це повідомляється у виписці із протоколу № 294, бо оригінал протоколу зберігався в архіві НКВС у Москві. Про оскарження рішення даного вироку немає жодного слова.

У судовій справі є виписка із акту про те, що 2 жовтня 1938 року В. Я. Івчук був розстріляний згідно з протоколом № 294 від 28 вересня 1938 року. Виписку з акту підписав начальник першого спецвідділу Київського обласного управління НКВС лейтенант держбезпеки Шлепченко. Місце поховання В. Я. Івчука невідоме. Можливо, вдасться його встановити, коли відкриють архіви НКВС. Відомо, що безневинно знищених у столиці українців та представників інших народів без людських почестей закопували у двох місцях.

Перше місце — створений у 1919 році у Бабиному Яру концтабір служив місцем поховання всіх закатованих до часу, поки не запрацювала Биківня. Можна бути впевненим, що в архівах є відомості про те, коли почала працювати Биківня та коли припинив свою діяльність, як місце захоронення безневинних українців, Бабин Яр. Зазначимо, що концтабором у Бабиному Яру скористався Гітлер у 1941 році для знищення киян.

15 травня 1958 року син В. Я. Івчука — Василь Васильович Івчук — звернувся до Президії Верховної Ради СРСР з проханням надати інформацію про долю батька.

Реакцією на його лист став протест від 30 червня 1958 року до Військового трибуналу Київського військового округу, підготовлений військовим прокурором генерал-майором юстиції Климовим, про відміну постанови «трійки» щодо В. Я. Івчука і припинення справи — «за відсутністю доказів».

Ще до цього, 18 листопада 1957 р., слідчий, лейтенант Новейко, допитав у селі Дударкові в індивідуальному порядку жителів села — Клишту Якова Ігнатовича, Клишту Івана Єгоровича та Радкевич Наталію Петрівну з метою отримати характеристику засудженого від людей, які працювали під керівництвом В. Я. Івчука.

Усі три свідки охарактеризували В. Я. Івчука як благородну людину, котра користувалася великою повагою не тільки серед жителів села Дударкова.

Єдиного не сказали свідки: за що поважали жителі села В. Я. Івчука — за велику гуманність. Бо про голод-33 у 1958 році було заборонено говорити під страхом смерті. Чисто по-людськи відмітимо надзвичайно тяжкий психологічний стан свідка — пенсіонерки Наталії Петрівни Радкевич. На час свідчень їй виповнився 81 рік. Її чоловік — Євтихій Антонович Живойнов, — заарештований 27 квітня 1938 року, був розстріляний в один день із В. Я. Івчуком. Наталії Петрівні, на жаль, не була відома доля її чоловіка. Вона пішла у Вічність, не дочекавшись, коли у 1989 році її чоловік був реабілітований.

В результаті перегляду судової справи В. Я. Івчука 18 серпня 1958 року його син — В. В. Івчук — отримав довідку про несправедливе рішення «трійки» Київської області щодо батька та про його реабілітацію і закриття кримінальної справи за відсутністю складу злочину.

Красивий і благородний подвиг вчинив В. Я. Івчук, врятувавши життя багатьох дітей села Дударкова від голоду 33-го року.

Микола Петрович Карпець ще у 2003 році пропонував поставити Героєві пам’ятник, про що сповіщали газети «Ідеаліст» і «Трудова слава» Бориспільщини. Але колишня команда товариша Засухи проігнорувала цю пропозицію.

У зв’язку зі зміною особистостей на владному олімпі нашої держави Київська організація Шевченкового Братства України пропонує Президентові України благородний подвиг Василя Яковича Івчука відзначити (посмертно) найвищою нагородою України.

Автор звертається до нащадків В. Я. Івчука та до всіх сущих в Україні чи поза її межами, хто володіє додатковою інформацією про Героя: надіслати відомості про В. Я. Івчука та долю його близьких і рідних на адресу: Головпоштамт, абонентська скринька № 243, Київ-01001.

Григорій ОХРІМЕНКО,
голова Київської організації
Шевченкового братства України

У КИЄВІ НА МІСЦІ ПАМ’ЯТНИКА МИКОЛІ ВАТУТІНУ МАВ БИ СТОЯТИ ПАМ’ЯТНИК ІВАНУ ЧЕРНЯХОВСЬКОМУ. УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС.№45(185)

Trebuhovets — Fri, 04 Sep 2009 08:10:00 GMT

У КИЄВІ НА МІСЦІ ПАМ’ЯТНИКА МИКОЛІ ВАТУТІНУ МАВ БИ СТОЯТИ ПАМ’ЯТНИК ІВАНУ ЧЕРНЯХОВСЬКОМУ

Нещодавно доля подарувала мені зустріч з надзвичайно цікавою людиною — Юрієм Миколайовичем Коваленком. Чого вартий лише один епізод з його біографії — участь у полоненні і арешті генерал-фельдмаршала Паулюса.

До речі, наша газета у травні-червні нинішнього року друкувала уривки з його спогадів під назвами «Як Юрій Коваленко «дав по соплях» маршалу Жукову» («УГ+» №19) та «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре потомим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!» («УГ+» № 23), за що зазнали нападок з боку деяких анонімів.
Сьогодні, гадаю, варто зупинитися на фактах особистих стосунків між вищим генералітетом Червоної армії та відображенні їх на результатах військових операцій, зокрема на форсуванні Дніпра і оволодінні Києвом.
Після битви під Сталінградом Юрія Коваленка було призначено офіцером з особливих доручень командуючого Воронезьким, а від 20 жовтня 1943 року — Першим Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна. За обов’язком служби він був присутній на засіданнях воєнради фронту, слухав виступи вищого генералітету, а ночами — сповіді самого Миколи Федоровича, з яким доводилось спати в одній кімнаті. У пам’ять сімнадцятирічного капітана Коваленка западало таке, про що офіційні історики минулої війни ніколи не чули.
Якщо звернутися до хроніки розгортання подій на київському напрямку восени 1943 року, то в око впадають успішні дії 60-ї армії генерал-лейтенанта родом з Умані Івана Черняховського. Його армія воювала на лівому крилі Центрального фронту, яким командував генерал армії Костянтин Рокосовський. 29 серпня 1943 року вона оволоділа містом Глуховом. У вересні 60-та армія зав’язала бої за Конотоп. Шостого вересня місто і залізнична станція були звільнені від гітлерівців. Десятого вересня після дводенних боїв 60-та армія оволоділа містом і крупним залізничним вузлом Бахмачем. 15 вересня впав останній опорний пункт ворога на київському напрямку — Ніжин. Шлях на Дніпро і Київ було відкрито. 21 вересня передові частини 60-ї армії вже були на Дніпрі поблизу гирла Прип’яті, а 22 вересня уже форсували ріку.
Усім стало зрозуміло, що саме 60-та армія Героя Радянського Союзу, генерала-українця Івана Черняховського першою увірветься в столицю України, а отже, йому світить чергова Зірка Героя. Проте на заваді стала заздрість, мстивість та ненависть до неросіян заступника Верховного головнокомандувача, маршала Жукова. Як відомо, у нього були напружені стосунки з Костянтином Рокосовським (поляком за національністю) ще з тих пір, коли він служив у його підпорядкуванні. А тут Рокосовський усіляко підтримував успішного командира, українця Івана Черняховського, який воював на лівому фланзі його фронту. Жуков, навпаки, протегував Ватутіну, у якого справи йшли не кращим чином, але який відмовився від свого українського коріння заради кар’єри. Сам Ватутін довірливо розповідав Юрію Коваленку, що його батько був українцем Ватутею, якого більшовики у 1920-х роках розкуркулили та відправили на заслання. А йому самому в Полтавській школі піхоти порадили змінити прізвище з Ватуті на Ватутіна, мовляв, тільки перед офіцером з російським прізвищем відкривається велике майбутнє. Це пізніше зіграло важливу роль у призначенні Миколи Федоровича командуючим Першим Українським фронтом. Жуков був проти того, щоб його очолив українець. Так, він відхилив кандидатури генералів Андрія Єрьоменка та Івана Черняховського і запропонував на посаду командуючого фронтом генерала з російським прізвищем — Ватутіна.
Оскільки наступ Воронезького фронту розвивався повільніше від Центрального, у середині вересня 1943 року з резерву Ставки Верховного Головнокомандування сюди було передано третю гвардійську танкову армію під командуванням генерал-лейтенанта Павла Рибалка, що пришвидшило наступ правого крила і центру фронту на Переяслав.
Як розповідає Юрій Коваленко, на засіданні воєнної ради фронту у селі Требухові, де обговорювалось питання форсування Дніпра і визволення Києва, Жуков нахабно заявив: «Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин. Поэтому следует немедленно дать команду Черняховскому сбить пыл наступления». І аргументи одразу придумані були ну просто «батьківські»: «Зменш темпи, не виривайся вперед, не губи людей даремно, зачекай, поки підійдуть основні сили». Чого варта була ця «батьківська» турбота про солдата, яскраво продемонструвало форсування Дніпра.
Як відомо, після звільнення від гітлерівців Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, частини Київської і Черкаської областей тут районні військкомати мобілізували 300 тисяч чоловіків. Їх називали чорносвитниками, бо були вони в домашньому і не найкращому одязі — свитках. Випроводжали ж бо з дому синів, чоловіків з надією, що в армії дадуть хороші військові мундири. Але, як з’ясувалось згодом, не для обмундирування та озброєння мобілізували цих людей.
На вже згаданому засіданні військової ради фронту, яке вів Ватутін, постало питання, що робити з тими трьомастами тисяч необмундированих призовників. Тоді Жуков відрізав: «Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам (!!?). Трехлинейку им образца 1891 года!» Командуючий Другим Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський, який був присутній на цьому засіданні, запропонував послати у Москву в Ставку кур’єра, який би доповів обставини і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвувала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». «Так это ж не война, а геноцид народа», — вирвалось у Рокосовського.
Після наради у Требухові Костянтин Ксаверійович підійшов до Юрія Коваленка, якого відправляли у Москву з донесенням, і попросив зустрітися із заступником начальника Генштабу генералом-українцем Сергієм Матвійовичем Штеменком: «Подойди и расскажи, какая здесь картина. Пусть он доложит об этом Сталину».
Однак Ватутін заборонив Юрію Миколайовичу зустрічатися зі Штеменком: «Я не хочу из-за этих мелочей терять хорошие отношения с Георгием Константиновичем».
Як доповідав на нараді у Требухові заступник Ватутіна по тилу генерал Кулешов, на складах ледве змогли нашкребти 100 тисяч трьохлінійок на 300 тисяч мобілізованих. Не обмундированих, не навчених військовій справі, з однією гвинтівкою на трьох погнали «заградотряды» українських чоловіків у води Дніпра та під кулі німців, які капітально закріпились на високому правому березі ріки. З 22 вересня по 25 жовтня 250 тисяч їх потонуло у холодній воді. Похоронні команди не встигали виловлювати трупи по затонах. Тіла загиблих навіть перекривали русло ріки.Через злочинні прорахунки Сталіна і командуючого фронтом Ватутіна у плануванні головного удару по Києву з Букринського плацдарму — незручному для танків (яриста місцевість) радянські війська втратили тут 240 тисяч бійців і командирів. Цілий місяць Сталін не дозволяв перекидати війська 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму на Лютізький — вище Києва. Тільки 25 жовтня 1943 року він зрозумів, що втрати будуть ще більшими і дозволив передислокацію військових частин.
Німецьке командування передбачало форсування Дніпра у районі Лютіжа, тому збудувало оборону глибиною 14 кілометрів. Боротьба за Київ була надзвичайно жорстокою. Шістдесята армія Черняховського прикриватиме правий фланг цього кривавого місива.
6 листопада 1943 року завдання Сталіна — визволити столицю Укарїни до 26-ої річниці жовтневої революції — було виконано ціною 417 тисяч життів солдатів та офіцерів. З німецького боку втрати склали 124 тисячі вояків.
7 листопада по Хрещатику маршируватимуть війська визволителів Києва. Біля Софії з трибуни виступатимуть Хрущов, Жуков, Ватутін — «герої». Кореспонденти фіксуватимуть на плівку цю подію.

Минуть роки, Микита Хрущов через партком Київського інженерно-будівельного інституту викличе до себе студента третього курсу архітектурного факультету Юрія Коваленка для консультацій з приводу встановлення пам’ятника Миколі Ватутіну. «Конечно, — розмірковуватиме Микита Сергійович, — памятник надо было бы ставить Черняховскому, но история распорядилась по-своему».

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

І все-таки вижили...

Trebuhovets — Fri, 04 Sep 2009 06:43:47 GMT

І все-таки вижили...

Мене до глибини душі, до пекучих сліз вразив матеріал про наших матерів-удів, або, як у нашому селі їх називали, "московок"

(див. "СВ" від 13 листопада 2008 р. - "Збудуймо всенародний пам'ятник Матері-Вдові!"). Хоч і пізнувато кинуто клич на честь цих героїчних жінок, яких уже майже не залишилося в живих, але пропозиція про спорудження їм пам'ятника в столиці України дуже
слушна. Глибока дяка за це і редакції, і Борису Олійнику.

У нашому селі, де мешкає 6,5 тисячі громадян, солдатських удів залишилосялише п'ятеро.

Із Требухова в 1941-у було мобілізовано на війну близько тисячі чоловік, повернулося додому після бійні 600, загинули у вогненному пеклі 388 воїнів. На честь світлої пам'яті загиблих воїнів-земляків споруджено пам'ятник, на якому викарбувано прізвище кожного, хто не повернувся з фронтових доріг.

У День Перемоги, день скорботи на мітингу згадують і солдатських удів. У тяжкі воєнні й післявоєнні роки наші матері, солдатські вдови разом із усіма односельцями відбудували зруйноване війною господарство, вирощували хліб і
виховували дітей-напівсиріт.

Розповім про свою маму (вона померла 13 років тому, на 81-му році життя) Прудку Уляну Пилипівну, яка в 31 рік стала вдовою, одержавши похоронку на чоловіка, що загинув у 1944 році. На руках у матері залишилося троє малолітніх дітей. Вижили тільки завдяки тяжкій селянській праці в полі, а ще тримали корову, і це нас рятувало.

Мама працювала в колгоспі й на своєму городі. Ми їй допомагали, як могли. За роботу в колгоспі нараховували трудодні, на які давали в кінці року зерно та інші продукти. Грошей не платили, а потрібно ж було придбати якусь одежину, купити підручники, зошити.

Мама вимушена була продавати частину молока та іншу продукцію, вирощену на городі. Ми з нею пішки носили усе це в Бровари й Київ, от і мали якусь копійку.

Моя менша сестричка після семирічки пішла на ферму. Я закінчила 10 класів і стала трудитися на Дарницькому шовковому комбінаті, бо необхідно було заробляти на хліб насущний. Брат завдяки нам закінчив інститут.

Сьогодні хоч і важко жити, але це не йде в жодне порівняння з післявоєнним часом, тільки б не допікали болячки. А тоді ми жили з надією на краще. Було важко всім, але жили дружно. Будувались толокою. В колгосп на роботу й з роботи люди йшли з піснею. На свята в селі лунали пісні, музики. Тепер люди стали замкнутими, не чути в селі пісень, тільки п'яні вигуки молодиків у "генделиках" та салюти на весіллях під оглушливу барабанну музику.

Розповідаю про повоєнне життя внукам, але вони не вірять, що таке було. Тільки моє покоління, або, як нас називають, "діти війни", може поспівчувати й згадати минуле, особливо сільські люди.

Тепер щодо пам'ятника Матері-Вдові. Він украй потрібний, незважаючи на всілякі кризи. Я думаю, що кожний громадянин України з душею відгукнеться на цю священну акцію. Ми з чоловіком готові перерахувати по 100 гривень на будівництво пам'ятника, тільки-но будуть надруковані в газеті реквізити.

Як прообраз майбутнього монумента можна запозичити якісь деталі і з фото моєї сім'ї. А стояти він має в самісінькому серці столиці України, на найбільш велелюдному місці.

Віра КОРНІЙКО.
с. Требухів

Газета "Сільські вісті"

"НАША ПОШТА"

Сталін, Ватутін, а також ..... генерал-фельдмаршал Паулюс

Trebuhovets — Wed, 01 Jul 2009 08:32:53 GMT

Інформацію взято з "Української газети-плюс"

Автор статті - Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Фото - Петро Олар

Серед цікавих зустрічей, які подарувала мені доля останнім часом, особливо вирізняється знайомство з Юрієм Коваленком. У свої 80 літ Юрій Миколайович засипав мене економічними, культурними ідеями розвитку України. І вони у фахівця-архітектора були чіткими, виразними і надзвичайно привабливими. Про деякі з них я напишу нижче.
А від моїх прохань розповісти про себе (я вже знав з публікацій, що Ю. Коваленко зустрічався зі Сталіним, мав сутички з Жуковим) Юрій Миколайович усіляко відхрещувався, мовляв, що було, то прогуло, треба думати про сучасне і майбутнє України. Лише після моїх наполягань, пояснень, що багатьом важливо знати, як у складних життєвих обставинах залишитися самим собою, Юрій Коваленко погодився розповісти кілька епізодів зі свого життя.

БАТЬКО ЗА СИНА НЕ ВІДПОВІДАЄ…

У Юрія Коваленка мамине прізвище. Батьківське було б Машинський. Справа в тому, що батька – чекіста, фаната світової пролетарської революції, такі дрібниці, як сім’я, дитина, прізвище цікавили менше всього. Коли дід Пилип (мамин батько) розпитував зятя про національність, то той відповідав: «Я донбасский пролетарий, коммунист. А коммунисты выше всяких наций, религий, предрассудков». Почувши таке, дід зрозумів, що у його дочки не буде чоловіка. Але щось заперечувати було вже запізно…

Коли 13 травня 1926 року народився Юрко, то дід узяв справи у свої руки і в сільраді зареєстрував онука на своє прізвище. А згодом і всю відповідальність за навчання і виховання хлопця Пилип Коваленко взяв також на себе, бо сім’я дочки розпалась: Людмила вдруге вийшла заміж за місцевого зоотехніка, а її перший чоловік, звільнившись від сімейних пут, успішно будував кар’єру енкаведиста.

Малий Юрко вбирав усіма фібрами своєї хлоп’ячої душі науку діда – садівника, пасічника, майстра різьби по дереву. Дід спочатку сам сідав за підручник, вивчав правила, закони, розв’язував приклади, задачі, а тоді вже розтлумачував їх онукові. Після таких уроків Юрко міг хоч серед ночі пояснити те чи те правило, той чи той закон.

Хлопця заворожувало дідусеве уміння різцем витворювати дива із дерева. Юрко швидко і сам почав переймати навички, і в тому навчанні приростав до діда кровно і духовно.

Та раптом у родинне дерево Коваленків вдарила енкаведистська сокира. 1937 року діда Пилипа разом із сімдесятьма глобинськими чоловіками-гречкосіями було заарештовано як ворогів народу. Одинадцятирічний Юрко кидається рятувати діда: їде у Суми до батька, де той у званні майора обіймав посаду начальника обласного НКВД і звідти висилав аліменти.
– За що діда заарештували? – кидає з порога запитання. Батько ошелешений приїздом сина, але одразу бере себе в руки і, як дорослому, відповідає:
– За излишнюю, болезненную любовь к Украине…
– Хіба це злочин? – перебиває його Юрко.
– Да. Такая любовь враждебная коммунистической партии и советскому государству. Поэтому мы всеми силами боремся с такой любовью.
А на прощання нібито по-дружньому батько порадив Юркові:
– Это не твое дело. Не мешайся в него, дольше проживешь.
Більше Юрій Коваленко не звертався по допомогу до свого батька. Навіть 1947 року, коли його самого розжалували з капітана, командира ескадрильї, а батько обіймав високу генеральську посаду військового контррозвідника. Юрій Миколайович знав, що поняття родинної взаємовиручки та взаємодопомоги для батька чужі.

П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КОМАНДИР РОТИ

Перед війною мама забрала Юрка до Києва і влаштувала в авіційну спецшколу. 1941 року п’ятнадцятирічний юнак уже тішився летунською випускною формою із золотими нашивками і готовий був підкорювати небесні простори на крилатій машині. А тут – війна. Для Юрка Коваленка це була нагода виявити свою летунську майстерність. Він, не вагаючись, біжить у Печерський райвійськкомат і пише, що хоче добровольцем піти на фронт. Але йому заперечують: ще треба рости. П’ятнадцятирічних воювати не беруть. Тоді хлопець дописує собі два роки і потрапляє на місячні курси саперів у школу молодших командирів, що діяла у військовому училищі зв’язку, де здобуває спеціальність техніка-мінера і сержантське звання.

У Голосіївському лісі командир взводу мінерів Юрій Коваленко виконує перше бойове завдання – заміновує протитанковими мінами поле на підступах до оборонних позицій. Але один німецький танк прорвався через це поле і смертельним вогнем почав поливати окопи оборонців столиці. Цей прорив вище командування звалює на сержанта Коваленка і наказує виправляти нібито власний прорахунок. Командир взводу зв’язує п’ять пляшок із сумішшю Молотова і сам повзе триста метрів мінним полем, підриває німецького танка і бере в полон одного танкіста (як пізніше з’ясувалося – капітана, командира танкової роти). Полоненого захотів побачити сам командувач фронтом Михайло Кирпонос. Відтак, на грудях у Юрія Коваленка з’явилася медаль «За бойові заслуги». Водночас йому було присвоєно звання лейтенанта.

Із спогадів Юрія Коваленка:

...Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спалахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі ба-бах. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта.

ЗНИЩЕННЯ УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ

Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Києво-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогу нічого не можна залишати.

Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені:

— Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнём — и всем им хана.
Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались.

— Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство!
Я телефоную комбату Кудрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось.
— Хрен с ним! — каже. — Вези под кинотеатр «Шансер» и Думу.

Я наче камінь з душі зняв.
Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера».

Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука.
19 вересня гітлерівці увірвалися в Київ, а 20-го пролунали перші вибухи на замінованих об’єктах...

Потім взвод Юрія Коваленка, який діяв на правах роти, мінував Київ, катери біля Кременчука. У Лохвиці командувач Південно-Західним фронтом Тимошенко призначив юного лейтенанта комендантом міста. Юрію було дивно, що йому, п’ятнадцятирічному хлопчакові, підкоряються секретар райкому партії, голова райвиконкому. За його наказом мінують сапери цукровий та спиртовий заводи. За десять кілометрів від Лохвиці в урочищі Шумейки німці оточують штаб Кирпоноса. В котел потрапляє 650 тисяч радянських бійців. А взвод мінерів Юрія Коваленка відступає на Полтаву-Харків-Сталінград разом із Південно-Західним фронтом. На річці Дон ще підриває міст. А після цього його призначають командиром роти військової розвідки. Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника. За це його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове військове звання старшого лейтенанта.

У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують “рокосовців” – засуджених, які прибули на баржі з лівого берега Волги. Юрій Миколайович звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань каже:

– Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
– Але я боюсь тюрмаків, у них же свій кодекс, свої князі, – став заперечувати командир роти.
– Нічого, удвох якось справимося.

Саме з рокосовцями Юрій Коваленко пройшов справжню школу, яка полягала у пізнанні душі підлеглого.
– Коли ти знаєш усе про солдатів, коли ти харчуєшся разом з ними, і всі бачать, що ти зайвого не береш, то вони зі шкіри вилізуть, а тебе не підведуть, – розповідає Юрій Миколайович. – Солдати високо цінують порядність командира, його уміння переконувати, а не грубо наказувати.

Розвідрота “рокосовців” для Юрія Коваленка стає дружнім, родинним колом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.

І тут трапилось несподіване.

«ЛЮДИНА ПОРАНЕНА В СЕРЦЕ»

Справа в тому, що на пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медичної служби з єврейським прізвищем зробив сенсацію. У «Віснику воєнно-польової хірургії» він надрукував статтю з патетичним заголовком «Людина поранена в серце» і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Юрій Миколайович прочитав її, посміхнувся і написав на ній перед залишенням госпіталю звернення до начальника лікувального закладу: «Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. Моє місце там. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею».

Начальник госпіталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка Левові Мехлісу, мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту! Мехліс із цією статтею і до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка і показує йому статтю (діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович):

– Читали?
– Нет, товарищ Сталин, – відповідає Бурденко.
– Почему?
– Времени нет.
– Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді підняли паніку, знайшли Юрія Коваленка у розвідроті, де бійці його відпоювали травами, настоянками, привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце і куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Коваленка уже в званні капітана у Москву до Сталіна. У передній кімнаті був Мехліс, який і провів Юрія Миколайовича до Верховного Головнокомандувача.

– Это ты капитан – человек раненный в сердце, – почав Сталін.
– Да я, – машинально відповів Юрій Миколайович.
– Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
– Конечно, товарищ Сталин.
– А почему ты так думаешь?
– Потому что так надо, товарищ Сталин. Если немец перережет Волгу, то конец войны.

Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.

– Подожди капитан, – знову почав Сталін. – Я хочу выпить за твое здоровье.
– Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятися Юрій.
– А что, по-твоему товариш Сталин пьет?

У цей час принесли в кабінет тацю з пляшкою грузинського вина «Сапераві» і два келихи.

– Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Верховний Головнокомандувач. – А еще знаменито оно тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив і Юрій Миколайович і відчув приємний терпкуватий смак.
– Ну, что капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
– Нет, товарищ Сталин, не буду.
– А почему?
– Не хочу быть военным.
– А кем хочешь быть?
– Художником…
– А кто твои родители?
– Дедушка – садовод. Отец – в органах ГПУ…
– Это наш человек… И ты пока послужишь, генералом станешь, а потом… Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником…

Після цього келиха Юрій знову попросив дозволу вийти.

– Разрешаю, – кивнув Сталін.

Із спогадів Юрія Коваленка:

«Я БУВ КОМАНДИРОМ РОТИ АРМІЙСЬКОЇ РОЗВІДКИ…»

...Пам’ятаю, брали ми Паулюса... За ним наші довго полювали, а він, усвідомлюючи всю безнадію свого становища, намагаючись врятувати свій штаб, звертався особисто до Гітлера. Просив, аби той дозволив вивезти літаком німецьких спеціалістів... Гітлер не дозволив. Я на той час був командиром роти військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було 200 чоловік. Дізналися ми, де той штаб є. Розташовувався він у підвальному приміщенні центрального універмагу в Сталінграді... пробиралися як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти до штабу каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по самі нікуди у лайні, бо, думаю, правду хтось сказав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився й переміг...». Я був першим з радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу і побачив гітлерівського генерала-фельдмаршала, барона фон Фрідріха Паулюса... Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори, лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж скрізь було темно... Велика така кімната, посередині великий стіл... І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас — і все, напевне, зрозумів... Зі мною було два солдати. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь Паулюса лишили мені, але не залишили... «Слишком много чести для тебя», — сказали...

Ось так то... Пам’ятаю тоді в одній з московських газет: чи то в «Правде», «Известиях» чи «Красной звезде» була стаття під заголовком «Они пленили Паулюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожушках так собі стоїмо... На жаль, не збереглася в мене та газета. Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу... Але як саме те нагородження відбувалося, я запам’ятав на все своє життя...

«ЯК Я ГЕРОЄМ СОЮЗУ НЕ СТАВ»

Прилітає маршал Жуков, заступник Верховного головнокомандувача, бо Сталін же сам був... Чимало було з ним почету. Нас всіх представили. Приємно, що там говорити. А всі наші: «А как, а что, скажи...» Ну що, нам всім по вісімнадцять, розуму ж того було... Хлоп’ячий розум, ентузіазм, телячий оптимізм. От на такому телячому ентузіазмі ми й виграли війну!

Запрошують нас до маршала Жукова... Поголилися ми, поодягали ордени свої, медалі, у кого які були... Правда, ми з ними й ходили, бо куди ж їх діти?

Генералів на тому прийомі у Жукова було чоловік з двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми...

— Коваленко! Хохол, значить!
— Нет, товариш маршал, — кажу!
— А кто же?
—Украинец!
— Ну, украинец, хохол: какая разница?
(Це вже дослівно, бо запам’ятав я цей діалог з маршалом на все життя).
— Большая!
— Интересно, а какая же, ты мне скажи!
— Я по национальности украинец, а хохол — оскорбительно!
— А чем же я тебя оскорбил?
— А это не только для меня оскорбительно, а для всех украинцев оскорбительное слово.
— Какое ж зто оскорбление! Если я русский Жуков, так мне десять раз говори, что Жуков русский, ты русский... Чего ж мне обижаться?
— Товарищ маршал Советского Союза, если я вам десять раз скажу, что вы русский, вы не обидитесь. Но если я вам один раз скажу, что вы кацап, вы, ей-богу, обидитесь!
— О! Так ты, оказывается, националист?
(Отоді я вперше в житті почув слово «націоналіст». До цього часу я поняття не мав, що воно таке).
— Какой националист! Вы меня спросили — я вам ответил!

Чую, тиша, мовчанка серед генералів — муха пролетить... Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилася. Я також відчув тривогу... На той час моя загальна свідомість була невисока. Я не розумів тоді всієї глибини цього діалогу, цієї «перепалки»... Всі мовчать, а Жуков крякнув, повернувся до тумбочки, взяв дві склянки... Генерали мовчки дивляться. Жуков дістає пляшку коньяку... І гранчак звичайний налив більше половини і до мене:

— На, выпей!
— Товариш, маршал Советского Союза, я не пью...

Я таки, справді, не пив. Тоді давали по сто грамів горілки всім щодня... Оце старшина йшов, ніс каністру двадцятилітрову і всім ділив... Давали ще цукор-рафінад, а офіцерам — пачку цигарок «Біломорканал» або «Труд», були й такі... А солдатам давали махорку. Я свої цигарки та сто грамів міняв на рафінад... А охочих помінятися було багато.

— Ну не пью я, — кажу.
—Ну как же это ты не пьешь? Герой мне называется! Герой... Что комфронт ( це до Єрьоменка) вот это такой герой и не пьет?
— Ну не пью, что ж тут такого!

Покректав, відійшов... А тиша така...
Генерали як в рот води понабирали. Мовчать... Жуков налив знову:
— Ну, давай, украинец! Защитник украинского народа... с кацапом-русским, давай выпьем! За нее родимую, за победу! За победу, давай!?

Ну раз так — я залпом. І ви знаєте, якось не пішло воно мені. Все-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна... Так мені аж трохи смішно стало... А Жуков:

— Да ты что! Соплями измазал, да еще и весел? Увести его!

Вот комфронт, нужны ли нам такие герои? Да ладно я фронтовой, а если при награждении вот так и его (Сталина) вот так соплями измажет… Меня что, я — солдат. Герой… Хватит из него и «боевика»!
А «бойовик» — це орден «Боевого красного знамени». Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили...

«ВОИНСКАЯ ХРАБРОСТЬ НА ВОЙНЕ, А МУЖЕСТВО — НА КОВРЕ»

Стою в коридорі під стіною після всього... Закінчився прийом, почали виходити генерали. Поглядають всі на мене скоса, бояться й підходити. Дехто цікавиться, що воно, мовляв, за фрукт такий... Підходить до мене Рокосовський (він разом з Ватутіним був на Курській дузі). Сивий, високий такий, до двох метрів, красивий собою чоловік... Бо Ватутін, Жуков, Хрущов такі собі були kleine klipse — німецькою мовою: маленькі карапузи.

— Ну, капитан, молодец! Дай руку! Молодец! Ты герой!
— Да разве тут герой! Ведь, действительно, такого человека соплями обмазал?
— Ты дурак! Разве ты его соплями обмазал? Ты ему по соплям дал! Ты действительно герой, мужественный человек. Есть понятие «храбрость», а есть понятие «мужество». «Это разные вещи, капитан! Храбрость воинская проявляется на войне, а мужество — на ковре. На коврах, в кабинетах. Таким будь, капитан, всю жизнь! Я немного старше тебя, видал многое... Видал таких генералов, увешанных боевыми орденами, а на ковре им мужества как раз не хватало... «Это генералам, в храбрости которых сомнений не было... Но учти, капитан, ты себе нажил опасного врага...
— Так я ж ничего...
— Я Жукова знаю, еще по Монголии, он тогда был у меня в подчинении, это очень злопамятный и мстительный человек. Я тебе советую не попадаться ему больше на глаза...

Після битви під Сталінградом Юрія Коваленка було призначено офіцером з особливих доручень командуючого Воронезьким, а від 20 жовтня 1943 року — Першим Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна. За обов’язком служби він був присутній на засіданнях воєнради фронту, слухав виступи вищого генералітету, а ночами — сповіді самого Миколи Федоровича, з яким доводилось спати в одній кімнаті. У пам’ять сімнадцятирічного капітана Коваленка западало таке, про що офіційні історики минулої війни ніколи не чули.

Якщо звернутися до хроніки розгортання подій на київському напрямку восени 1943 року, то в око впадають успішні дії 60-ї армії генерал-лейтенанта родом з Умані Івана Черняховського. Його армія воювала на лівому крилі Центрального фронту, яким командував генерал армії Костянтин Рокосовський. 29 серпня 1943 року вона оволоділа містом Глуховом. У вересні 60-та армія зав’язала бої за Конотоп. Шостого вересня місто і залізнична станція були звільнені від гітлерівців. Десятого вересня після дводенних боїв 60-та армія оволоділа містом і крупним залізничним вузлом Бахмачем. 15 вересня впав останній опорний пункт ворога на київському напрямку — Ніжин. Шлях на Дніпро і Київ було відкрито. 21 вересня передові частини 60-ї армії вже були на Дніпрі поблизу гирла Прип’яті, а 22 вересня уже форсували ріку.

Усім стало зрозуміло, що саме 60-та армія Героя Радянського Союзу, генерала-українця Івана Черняховського першою увірветься в столицю України, а отже, йому світить чергова Зірка Героя. Проте на заваді стала заздрість, мстивість та ненависть до неросіян заступника Верховного головнокомандувача, маршала Жукова. Як відомо, у нього були напружені стосунки з Костянтином Рокосовським (поляком за національністю) ще з тих пір, коли він служив у його підпорядкуванні. А тут Рокосовський усіляко підтримував успішного командира, українця Івана Черняховського, який воював на лівому фланзі його фронту. Жуков, навпаки, протегував Ватутіну, у якого справи йшли не кращим чином, але який відмовився від свого українського коріння заради кар’єри. Сам Ватутін довірливо розповідав Юрію Коваленку, що його батько був українцем Ватутею, якого більшовики у 1920-х роках розкуркулили та відправили на заслання. А йому самому в Полтавській школі піхоти порадили змінити прізвище з Ватуті на Ватутіна, мовляв, тільки перед офіцером з російським прізвищем відкривається велике майбутнє. Це пізніше зіграло важливу роль у призначенні Миколи Федоровича командуючим Першим Українським фронтом. Жуков був проти того, щоб його очолив українець. Так, він відхилив кандидатури генералів Андрія Єрьоменка та Івана Черняховського і запропонував на посаду командуючого фронтом генерала з російським прізвищем — Ватутіна.

Оскільки наступ Воронезького фронту розвивався повільніше від Центрального, у середині вересня 1943 року з резерву Ставки Верховного Головнокомандування сюди було передано третю гвардійську танкову армію під командуванням генерал-лейтенанта Павла Рибалка, що пришвидшило наступ правого крила і центру фронту на Переяслав.

Як розповідає Юрій Коваленко, на засіданні воєнної ради фронту у селі Требухові, де обговорювалось питання форсування Дніпра і визволення Києва, Жуков нахабно заявив: «Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин. Поэтому следует немедленно дать команду Черняховскому сбить пыл наступления». І аргументи одразу придумані були ну просто «батьківські»: «Зменш темпи, не виривайся вперед, не губи людей даремно, зачекай, поки підійдуть основні сили». Чого варта була ця «батьківська» турбота про солдата, яскраво продемонструвало форсування Дніпра.

Як відомо, після звільнення від гітлерівців Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, частини Київської і Черкаської областей тут районні військкомати мобілізували 300 тисяч чоловіків. Їх називали чорносвитниками, бо були вони в домашньому і не найкращому одязі — свитках. Випроводжали ж бо з дому синів, чоловіків з надією, що в армії дадуть хороші військові мундири. Але, як з’ясувалось згодом, не для обмундирування та озброєння мобілізували цих людей.

На вже згаданому засіданні військової ради фронту, яке вів Ватутін, постало питання, що робити з тими трьомастами тисяч необмундированих призовників. Тоді Жуков відрізав: «Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам (!!?). Трехлинейку им образца 1891 года!»

Командуючий Другим Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський, який був присутній на цьому засіданні, запропонував послати у Москву в Ставку кур’єра, який би доповів обставини і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвувала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». «Так это ж не война, а геноцид народа», — вирвалось у Рокосовського.

Після наради у Требухові Костянтин Ксаверійович підійшов до Юрія Коваленка, якого відправляли у Москву з донесенням, і попросив зустрітися із заступником начальника Генштабу генералом-українцем Сергієм Матвійовичем Штеменком: «Подойди и расскажи, какая здесь картина. Пусть он доложит об этом Сталину».

Однак Ватутін заборонив Юрію Миколайовичу зустрічатися зі Штеменком: «Я не хочу из-за этих мелочей терять хорошие отношения с Георгием Константиновичем».

Як доповідав на нараді у Требухові заступник Ватутіна по тилу генерал Кулешов, на складах ледве змогли нашкребти 100 тисяч трьохлінійок на 300 тисяч мобілізованих. Не обмундированих, не навчених військовій справі, з однією гвинтівкою на трьох погнали «заградотряды» українських чоловіків у води Дніпра та під кулі німців, які капітально закріпились на високому правому березі ріки. З 22 вересня по 25 жовтня 250 тисяч їх потонуло у холодній воді. Похоронні команди не встигали виловлювати трупи по затонах. Тіла загиблих навіть перекривали русло ріки.Через злочинні прорахунки Сталіна і командуючого фронтом Ватутіна у плануванні головного удару по Києву з Букринського плацдарму — незручному для танків (яриста місцевість) радянські війська втратили тут 240 тисяч бійців і командирів. Цілий місяць Сталін не дозволяв перекидати війська 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму на Лютізький — вище Києва. Тільки 25 жовтня 1943 року він зрозумів, що втрати будуть ще більшими і дозволив передислокацію військових частин.

Німецьке командування передбачало форсування Дніпра у районі Лютіжа, тому збудувало оборону глибиною 14 кілометрів. Боротьба за Київ була надзвичайно жорстокою. Шістдесята армія Черняховського прикриватиме правий фланг цього кривавого місива.

6 листопада 1943 року завдання Сталіна — визволити столицю Укарїни до 26-ої річниці жовтневої революції — було виконано ціною 417 тисяч життів солдатів та офіцерів. З німецького боку втрати склали 124 тисячі вояків.

7 листопада по Хрещатику маршируватимуть війська визволителів Києва. Біля Софії з трибуни виступатимуть Хрущов, Жуков, Ватутін — «герої». Кореспонденти фіксуватимуть на плівку цю подію.

Минуть роки, Микита Хрущов через партком Київського інженерно-будівельного інституту викличе до себе студента третього курсу архітектурного факультету Юрія Коваленка для консультацій з приводу встановлення пам’ятника Миколі Ватутіну. «Конечно, — розмірковуватиме Микита Сергійович, — памятник надо было бы ставить Черняховскому, но история распорядилась по-своему».

Із спогадів Юрія Коваленка:

«ЯКИЙ ЖЕ З ВАС МАРШАЛ, КОЛИ ВИ ЛЮДЕЙ В БІЙ КИДАЄТЕ БЕЗ ЗБРОЇ?!»

Коли фронт простягнувся від Черкас до Чернігова, стояли ми у Требухові. Я вже тоді ротою не командував, був при штабі М. Ватутіна офіцером з особливих доручень... Правда, не дуже мені подобалася така служба: хлопченя на побігеньках та й годі... Але був я в особливій довірі у Ватутіна. Я це розумів... Всі це знали, і коли щось потрібно передати командуючому армії, командиру корпуса, кликали мене. Важлива то була робота... Адже все на війні можливе: може ворог перехопити документи тощо...

Армію в той час поповнювали тими, хто до цього часу сидів у таборах, їх баржами привозили, виводили, пам’ятаю на плац для переформування, зверталися: «Ану, кто герой, кто хочет родину защищать?!» Так всі й кинулися... Служив зі мною політрук, старший лейтенант, пам’ятаю, історик він був, колишній директор школи... Так він у відповідь на мої слова, що потрібно набирати комсомольців та комуністів, пам’ятаю сказав: «Слушай, Юра, на х... тебе эти коммунисты, комсомольцы, они же все каръеристы й трусы... Вон бери «рокоссовцев»! Это ж профессионалы, люди с опытом...»

Послухав я, подивився: він правду каже. Набрав я тоді 200 чоловік, а з них 150 «рокосовці». А чому «рокосовці»? Так сам же Рокосовський сидів. Тепер кажуть, що у сороковому році більш як 40 000 командного складу армії було розстріляно. А тих, хто вцілів, заслали туди, де Макар телят не пас... То кого ж на Гітлера кидати? Нема кого, потрібно діставати людей з тюрем... Рокосовського так само заслали, але не розстріляли. Відсидів він своє... І це правда, так і було у 1943-му році. Тоді нікому було командувати... Я ось у свої 18 років став капітаном. Дійсно, сопляк, а вже ротою командував.

Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов я: сидить Ватутін, Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусід наш праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков... тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там далі. А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить? Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість... Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу. У моїй колишній роті був москвич Калашников, хороший хлопець такий... Спочатку вирішили послати по «язика» його, а Ватутін запропонував мене залучити, мовляв, «Коваленко — людина авторитетна, його солдати люблять та й операція дуже небезпечна»... Пам’ятаю, викликали мене... Сидять мовчки М.Ватутін, М.Хрущов - член воєнної ради, Іван Степанович Конєв, Рокосовський, Георгій Костянтинович Жуков. Тоді Жуков і каже, бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення — дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»...

ПІШЛО НАС ДВІСТІ, А ПОВЕРНУЛОСЯ СЕМЕРО... ОТАК НАМ ТОЙ «ЯЗИК» НІМЕЦЬКИЙ ДАВСЯ...

За цю операцію я отримав другий орден « Боевого Красного Знамени»... Ото на тому ордені стільки душ людей... 193...

Отож пішли ми... Добралися до Букрина. За селом галявинка, на якій стоять чи то вагончики, чи то автобусики, антени скрізь, антени.... Стоїть машина з мигалками. Що таке мигалки, я вже тоді знав. Пеленгують, січуть, де хто в ефір виходить... А нас семеро лишилося. Дізналися ми, що й де. Чекаємо. Під’їжджає броньовик... Попереду мотоцикл з коляскою, два автоматники і ззаду також... Значить, велика фігура їде. Вислідили ми того майора. Він добре російську знав... Виявляється, всі пеленгатори їхні на нашій частоті були... Ото які команди наші віддають, він перекладає тут же, і німці орієнтуються, які наші дії... Тут же сідає поруч маленький літачок, як наш «кукурузник» і миттєво донесення у німецький штаб летить до Манштейна. Взяли ми того майора... не військовий виявився... Спеціаліст по радіо. Забрали на фронт саме для забезпечення ось такого роду діяльності. Давай ми з ним розмовляти...

Показує він мені фото дружини, дітей своїх. А я йому коротко сказав таке:

«Для вас війна вже закінчилася... Застрелю зараз та й по всьому... Але я не буду цього робити, бо у мене є інше завдання. Я пропоную вам умову і давайте по-людськи... Я можу вас зв’язати і переправляти через Дніпро силою. Але краще, коли ми порозуміємося, і ви добровільно це будете робити». Я розповів йому про Паулюса, що він зараз у Москві командує німецькими військовополоненими. Це було правдою: на той час під Москвою було містечко, де збирали ось таких здорово мислячих німецьких офіцерів, немахрових фашистів.

Я йому й розповідаю, що вибору у нього немає, як йти з нами, переправлятися через Дніпро, закінчити війну поряд з Паулюсом і повернутися додому до своїх дітей та дружини. Врешті він сказав, що згоден. Але як перейти Дніпро: виявилося, що німець не вміє пл

Яскрава історія звичайного села

Trebuhovets — Wed, 01 Jul 2009 07:44:01 GMT

Геральдика с. Требухів

Trebuhovets — Fri, 12 Jun 2009 06:42:10 GMT

Герб
У червоному полі на зеленій базі - золотий олень. Щит облямований декоративним картушем і увінчаний золотою сільською короною.
Требухів відомий своїми садами. Колись в Требухові були ще й ліси, багаті на звірину. Водився тут і олень.
Олень звичайний, або олень благородний, Cervus elaphus - парнокопитний ссавець роду оленів. Довжина тіла до 250 см, висота в холці до 165 см, маса до 500 кг. Роги мають не менше 5 відростків. Розрізняють понад 15 видів оленя благородного.

Хоругва (прапор)
Хоругва являє собою квадратне червоне полотнище з горизонтальною зеленою смугою вздовж нижнього краю заввишки в 1/8 сторони полотнища. Впритул до зеленої смуги зображений жовтий олень, що стоїть з оберненою назад головою.
Висота оленя дорівнює 4/5 сторони полотнища

Історія села

Trebuhovets — Fri, 12 Jun 2009 06:33:01 GMT

Історія села

Згідно з офіційною "Історією міст і сіл УРСР", на місці Требухова було поселення Іваничі, яке зруйнували татари. У 1633 р. тут засновано Требухівку. Але в книгах київського воєводи це село згадується ще раніше: "1629 р. воєвода поосаджував села — селища Трибухов над Старицею-рікою, назвавши слободою, і на двох урочищах Горочани і Іваничі". Того ж 1629 р. відбувався судовий процес Даниловича з ігуменом Бєльським за ці землі.

Письмові джерела засвідчують двоваріантне давнє заселення Требухова в урочищах Горочани й Іваничі.

Річка Стариця — це забута мала требухівська річка, що витікала з урочища Трепетник, текла через озеро Горочани і болото Маковій повз Сотницький хутір і впадала в річку Рудку-Красилівку. Річка Красилівка і зараз у нижній течії має назву Стариця. Стариця, стара річка, річка старого часу.

Новостворена слобода не успадкувала назви від давніх урочищ-поселень, а дістала третю назву — Трибухов. Це не відповідає усталеним традиціям, хіба що існувало ще й третє урочище — Требухов, від особистого імені Треба. Відоме й четверте урочище-поселення — Вольниця.

До початку 17 ст. ці землі належали княжицьким власникам і київським монастирям. У 1634 р. Данилович, родовитий руський шляхтич, володар Борисполя і Одеського замку на Волині, засновує тут поселення. На місці спаленого в давнину села Вольниця стояло дві хати і два городи. Це відродження Требухова в середні віки. Важко знайти достеменні витоки Требухова, але зрозуміло, що виник він значно раніше 17 ст. Адже й сусіднє село Дударків, яке теж належало до Остерського повіту, відоме за письмовими джерелами від 1615 р. ("Грицько з Дударкова").

Заснування Требухова можна реконструювати лише за численними місцевими переказами. Один із них називає тут хутір Требин, де жив перший поселенець, а броварський краєзнавець Дмитро Гамалій стверджує, що на місці села було місто Требин.

В основі назви села корінь "треба", слово, що означає місце або обряд релігійного язичницького культу. Про це смутно згадується 6 деяких місцевих переказах: "Там водились олені. Один мисливець попав у требуха. Звідси й назва місця — Требухи." В іншому переказі згадується "бійня кочівників", яка була тут, і церква з півмісяцем замість хреста, збудована "якимось татарином". Язичницьку основу має і переказ про перемогу якогось требухівського борця над заїжджим. Ці перекази засвідчують сліди язичницького скіфського культу.

Культ скіфського оленя, "бійня"-капище, мисливці-жерці, які за требухою жертовного оленя віщують майбутнє, язичницька церква з півмісяцем, яка провалилася під землю, і стало там озеро Горочани. Найбільш легендарне місце в Требухові — це Горочани. Точний опис урочища Горочани подається в давньому переказі: "Було поле, посеред поля — озеро, а на ньому острів. Там поселився чоловік, і звали його Требушок."

За іншим переказом, тут був церковний град Чан. Ця гіпотеза про церковне поселення в Градчанах-Горочанах ставить село в один ряд із сусідніми монастирськими поселеннями часів Київської Русі — Красилівкою, Броварями. Можна здогадуватися, що це було володіння Михайлівського золотоверхого монастиря, який у післятатарські часи повернув собі свої колишні володіння.

Можна також однозначно стверджувати, що в урочищі Горочани стояло давньоруське поселення. Слово "Горочани" може означати "град" — тут простежується схожість із чеськими Градчанами, або ж назву дерев'яних веж — городниць, горочан.

В одному з переказів стверджується, що село виникло на місці старого спаленого поселення Вольниця (Горочани), де і досі трапляється стара цегла, численне череп'я (розкопки в Горочанах велися в 1957 р.). Цей град в урочищі Горочани міг мати назву Вольниця. Урочище Вольниця є і в Русанові. Чи нема тут зв'язку з княжицько-русанівськими Солов'ями?

У переказі, записаному від Євдокії Дідусь, розповідається:

"Був землетрус і наплив піску і мулу, який знищив город Чан. Після землетрусу жив в Києві король, і держав в тюрмі 6 чоловік. А ключником був Треба, який і випустив їх. Забрались вони в глухе місце, що лісом поросло, і там оселились. Коли король помер, то забрали вони з Києва і свої сім'ї. До них стали прибувать люди і поставили маленьку церкву. Прізвища першопоселенців були: Хромець, Шуляк, Кривенко, Корнійко, Мельниченко, Дідусь і Треба. Найстарішим серед них був дідусь".

Давня родова легенда. Достовірність її дуже висока. Вона свідчить про післятатарське заселення Требухова. Слово "ключник" давньоруське, але київським ключником був і Станіслав Вигура, засновник Вигурівщини.

Глухі болотно-лісові землі були броварським "Сибіром", куди втікали люди на вільні землі, це була Вольниця. Схожа схема переказу про болото Глухове. "За селом на Гаях є болото Глухове. Там колись було багато риби і птиці. Ніхто туди ніколи не добирався, тварини жили там глухо. Тому і болото Глухове. Біля нього і оселився чоловік Сергій Глуховський."

Датування переказів складне. У купчій від 1508 р. на землі півкнязівські значних поселень між княжицькими і русанівськими землями не згадується. Згадується лише річка Черниця. Можливо, то давніша назва Стариці, бо "навколо церковного града Горочан монастир був"." Сама назва Стариця свідчить про те, що це річка давно минулих часів.

Дмитро Гамалій вважав, що з 1508 р. володіння належали Михайлівському монастирю, пізніше Вишневецьким і Аксакам.

Мабуть, 1508 р. — час поселення в урочищі Іваничі. Зараз такого топоніма на території села вже немає, зате збереглися схожі з ним місцеві прізвища Іваненко, Іваницький. Після розорення Києва татарами Менглі-Гірея в 1482 р. литовці звезли до Києва на відбудову замку до 20 тисяч людей. Очевидно, це й був час ключника Треби. Серед втікачів і Іван, засновник Іваничів, і Сергій Глуховський, і ключник Треба. Втікачі могли бути родом із-за Дніпра, з білоруських земель. Форма назви села Іваничі схожа на задніпровську традицію (Літковичі). Ще й донині село Требухів виділяється специфічним своїм діалектом: "кунь","вул", "пул"... — це ознаки поліського північноукраїнського діалекту.

Селились тут на монастирських землях, ставали монастирськими людьми. Монастирські люди займалися, як і скрізь у ті часи в нашому краї, лісовим промислом. Назва сільського кутка Дьогтярина є свідченням про цей промисел в урочищі, де росли березові ліси. Монастирські промисли були тут досить значними, бо Требухів стає одним із найбільших сіл. До монастирських людей підселяються і козаки з хутора бориспільського сотника. Село стає монастирсько-козацьким. Як монастирське, село не брало активної участі в козацьких війнах. Не було воно залежним ні від Вишневенького, ні від Аксака. Частково належало до бориспільських володінь Даниловича. В ці часи і сформувалися давні требухівські роди — Оксюти, Бабичі, Грінченки, Каленченки, Соми, Осначі, Криськи, Харченки, Овдієнки, Борисенки, Нестеренки, Кривенки, Корнійки, Шуляки, Білоуси, Куці. Монастирські майстрові люди, заможні виборні козаки, козаки-підпомічники, голодна голота. Так, козак Глущенко, потомок Сергія Глуховського, згадуєтсья в скарзі до гетьмана Данила Апостола.

Монастирські селяни требухівськоЇ вотчини платили хлібний податок за землю, за пасовиська, за вінчання в церкві, за переїзд через монастирські річки, за помол у млині. А ще платили подушну подать і подать державі на утримання війська.

Та загалом монастирські повинності не були дуже обтяжливі, і село росло й розвивалось. У 1737 р. тут було 77 монастирських дворів і 20 козацьких, 799 душ населення.

Требухівці брали участь у гайдамацькому русі. У 1747 р. польська військова комісія допитувала требухівця Никоненка. Під час допиту гайдамака помер.

У 1784 р. в Требухові вже налічувалось 185 хат, було 44 козацькі двори. Напевне, козаки і монастирські люди жили в селі окремо, своїми кутками.

У 1858 р. тут 371 двір, а в 1897 р. - 672 двори і 3417 душ населення. За кількістю населення Требухів поступався лише Броварям, Гоголеву і Димерці.

Требухів має давні і сильні традиції — язичницькі, церковні, освітні. Ще недавно селяни Требухова святкували якесь язичницьке свято Праву середу, ходили до лісу і робили з березових гілок снопик. Права середа — це Рахманський Великдень, коли шкаралупу яєць пускають за водою і вона допливає до людей-рахманів, які живуть за морем. У селі за давнім звичаєм під Новий рік водили традиційну козу.

Церкви в Требухові зводилися кілька разів. Спершу легендарна давньоруська церква, пізніше — церква, збудована Требою. У документах бориспільського магістрату від лютого 1662 р. згадується требухівський священик Симеон. Це означає, що козацька церква була тут раніше 1662 р. А в 1714 р., як свідчать письмові джерела, збудовано церкву св. Трійці, перебудовану в 1851 р. і 1869 р. (добудовано дзвіницю). За переказом, на ній було встановлено золотий хрест із старої горочанської церкви, яка затонула в озері.

Від 1898 р. в селі відома Покровська церква. Зміна назви церкви не випадкова. Відповідно до церковної реформи знищуються українські козацькі церкви, запроваджуються церкви московського обряду. Сучасна красива дерев'яна церква побудована в 1905—1911 рр. За архітектурою це традиційна козацька церква. Хрест із малої Троїцької церкви перенесли тоді на нову Покровську церкву. Ця церква пережила всі лихоліття радянського часу, при ній вівся давній літопис, який пропав під час війни. Аж у 30-их рр. знаменитий хрест зняли з церкви комсомольці і євреї.

У Требухові ще в 1874 р. відкрито одну з перших у районі земських шкіл — Требухівське сільське початкове народне училище. Перші вчителі — Курсаневич, Нестеровська, Буяло. У 1931 р. тут був перший випуск семирічки, а в 1936 р. — десятирічки. У 1929 р. тут навчалося 309 учнів, у 1940 р. - 720, а в 1963 р. - 1000 учнів.

Напередодні революції село жило небагато, але селянські господарства мали рівномірні достатки. На один двір припадало по дві десятини землі. Найбільшим землевласником був місцевий священик Ґалаґан. Він мав 70 десятин, але то були землі не особисті, а церковні. Землі не вистачало, і требухівці йшли в Таврію, до німців-колоністів на заробітки.

Навесні 1920 р. селяни "виставили фронт", виступили проти радянської влади. В обороні села взяло участь близько 300 селян, озброєних вилами, обрізами. У відповідь село обстріляли з гармат, атакували кіннотою, спалили. Кажуть, що загинув кожний десятий житель села.

У Требухові народився Микола Ґалаґан. Він походив із згадуваної вже (знаменитої!) родини Ґалаґанів — палкий прихильник української революції, діяч УНР, який після поразки петлюрівських військ змушений був емігрувати за кордон. Там він не припиняв активної національної діяльності, якій віддав усе життя.

У 1930 р. у Требухові постає перший колгосп "Геть межі", до якого увійшли 9 господарств. Та зібрати врожай колгосп не зміг. Не обмолотилися навіть у листопаді, і врожай згнив у скиртах. Газета "Пролетарська правда" писала, що голова сільради, він же і секретар парторганізації, Кривенко захищає куркулів. Захищає тим, що хлібозаготівлю в 5690 пудів голова розподілив не на 70 куркульських господарств, а на 217.

Восени 1941 р., прикриваючи Бориспільську дорогу, тут стояв в обороні на Рудці харківський партизанський загін. Та хіба могли затримати 90 партизанів 4 німецькі дивізії? Половина тих харків'ян загинули і поховані в братській могилі в центрі села. У роки німецької окупації з села на роботи до Німеччини було вивезено 330 чоловік, 23 з них загинули. 3916 требухівців призову 1941 р. з війни не повернулися більше 400. Загинули майже всі хлопці — випускники Требухівської школи 1939— 1941 рр.

Восени 1943 р. Требухів опинився в центрі подій битви за Дніпро. У селі знаходився штаб Воронезького фронту. Саме під час перебування його в Требухові Воронезький фронт було перейменовано в Перший Український. Тут перебували Хрущов, Ватутін, Жуков. Штаб користувався гоголівським польовим аеродромом. Тут розміщалися і штаби 38-ої армії та 3-ої танкової армії генералів Москаленка і Рибалка. Як бачимо, Требухів якийсь час був такою собі військовою столицею, де розроблялися плани визволення Києва, звідки був прямий зв'язок з Москвою.

У післявоєнні роки Требухів прославився своїми садами. Фрукти вагонами відправляли в Росію. У 1963 р. в селі було 400 гектарів садів, великий плодорозсадник, вирощували 100 сортів плодових дерев. Тривалий час цим садовим господарством завідував високий професіонал і водночас ентузіаст садівництва В.Н.Рогач. З 1959 р. требухівський колгосп "Жовтень" стає дослідно-показовим господарством району. Його відвідують численні іноземні делегації.

У 1968 р. в Требухові жило 7200 чоловік. Сьогоднішній Требухів — родове гніздо над озерцем Шелухою поета Миколи Сома.

ТРЕБУХІВ. ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ЧАС БИТВИ ЗА ДНІПРО

Trebuhovets — Fri, 05 Jun 2009 08:44:42 GMT

ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ЧАС БИТВИ ЗА ДНІПРО

Українські історики Володимир Кучер та Петро Чернега у книзі «Україна у Другій світовій війні (1939-1945)» зазначають, що втрати лише Першого Українського фронту на Букринськ
ому плацдармі та боях за Київ склали 647 тисяч бійців і офіцерів. І це всього за якихось півтора місяця. (22 вересня 1943 року почалось форсування Дніпра, а 6 листопада Київ став радянським).

Здається, найганебніші провальні операції періоду Другої світової війни, за якими слідували розстріли військового командування, не нараховували такої кількості жертв, як Дніпровсько-Київська операція, за яку тільки звання Героя Радянського Союзу були удостоєні понад тисячу солдатів, офіцерів і генералів 1-го Українського фронту. Як на мене, це була плата, особливо вищому керівництву не стільки за успіх операції, скільки за геноцид українського народу.

«ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТИСЯЧ ВОЇНІВ ВХОДИТЬ У ВОДУ, А ВИХОДИТЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ ТРИ ТИСЯЧІ…»
Як відомо, для поповнення війська живою силою у тилу радянських армій діяли польові військкомати. У звільнених від гітлерівців містах і селах вони одразу мобілізували цивільних чоловіків, серед яких часто опинялися 16-17-річні юнаки, а також колишні військові Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник Михайло Кирпонос), які 1941 року потрапили у німецький полон і яких звідти забрали українські жінки, назвавши братами, нареченими або ще якимись родичами (німці тоді ще лояльно ставилися до військовополонених). Назбиралось таких близько 300 тисяч. (Ця цифра постійно фігурувала на засіданнях воєнради 1-го Українського фронту у селі Требухові під Києвом).
Оскільки ці чоловіки перебували під німецькою окупацією, то ставлення до них у червоних командирів було як до зрадників та ворогів народу. Чого варта лише одна фраза маршала Жукова на воєнраді фронту: «Все хохлы – предатели…» Тому мобілізованих ніхто не збирався обмундировувати, навчати військовій справі. Їх кидали у бій з однією гвинтівкою на трьох. (Заступник командуючого 1-го Українського фронту по тилу генерал Кулешов зумів нашкребти лише 100 тисяч трьохлінійок). Вояки йшли на ворога без складання військової присяги, аби своєю кров’ю «спокутували ганьбу перебування на окупованій території».
Ба більше, основний удар по ворогу у Київській операції було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений ворогом: через кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на цю неприступну цитадель злочинно, без підготовки, без переправних засобів з маршу кидали червоні командири беззбройних, необмундированих сільських хлопців і дядьків. Відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадує: «Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»
У своїй повісті «Батальйон не обмундированих» Дмитро Міщенко зазначає: «Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 року, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного». Вояки у цивільному йшли, як на ешафот. Попереду – ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду – «заградотряди» автоматників-енкаведистів.
«Это не война, а геноцид народа», – вирветься на воєнраді у тоді ще генерала армії командуючого Білоруським фронтом Костянтина Рокосовського. Він спробує через кур’єра передати інформацію Сталіну, але М. Ватутін заборонить посланцеві розповідати про це в Генштабі.

«ЗА ТАКІ КАДРИ ПО ГОЛІВЦІ НЕ ПОГЛАДЯТЬ»
До речі, дещо запізнілий запис про ці події є і в щоденнику Олександра Довженка. 28 грудня 1943 року він зазначає: «Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що у боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, – розповідав мені Віктор».
Хоча, за словами учасника цих подій Юрія Коваленка, цей запис мав би з’явитися набагато раніше. Крім цього, могли б залишитися кінокадри про підготовку злочину, і, можливо, його якимось чином можна було б відвернути, але…
Розповідає Юрій Миколайович Коваленко: «У село Требухів, де розміщувався штаб 1-го Українського фронту, приїжджали військові кореспонденти Костянтин Симонов з «Правди», Олександр Довженко (теж Москву представляв), Микола Бажан, Андрій Малишко, Микита Шумило. Ватутін їх не допускав до себе. Казав, що йому ніколи з ними займатися. Тому їх перенаправляли до члена воєнради фронту Микити Хрущова. Хрущов, у свою чергу, передавав їх мені – офіцерові з особливих доручень командуючого фронтом: «Слушай, капитан, давай всю эту журналисткую братию к Днепру, где черносвитников сортируют. Пускай этот самовлюбленный индюк (це так про Довженка) на кинопленку заснимет и покажет самому» (тобто Сталіну).
І ось везу я на віллісі Симонова, Довженка, Малишка, Бажана і Шумила до Дніпра у сосновий ліс, що навпроти Ржищева на лівому березі, де сидять напівроздягнені хлопці. Малишко, Бажан і Шумило почали вимагати, щоб Довженко відзняв те, що тут твориться і показав Сталіну, аби добитись поблажливості. Особливо наполягали Бажан і Шумило. Бажан каже Довженкові: «Ви ж українець, патріот, поможіть… Україна – не в огні. Вона – конає…» Довженко аж скипів: «За такие кадры по головке не погладят».
Коли я читаю у щоденнику Довженка щось на зразок: «Я хочу зняти фільм про великий український народ…», – я цьому не вірю. Бо хто ж тобі заважав знімати, цей великий український народ, коли його треба було рятувати восени 1943 року».
Зрозуміло, до наших днів через цензуру або самоцензуру не дійшли документальні кадри зі знищення цивільного українського люду на Дніпрі 1943 року.
Однак переглядаючи «Історію Великої Вітчизняної війни» у шести томах, що видана у часи правління Хрущова, я таки надибав один знімок. Очевидно, комуністичний вождь хотів увіковічнити свою пропагандистську роботу серед бійців 1-го Українського фронту, особливо своє навчання щойно мобілізованих хлопців і дядьків, як на діжках, колодах, дверях, воротах форсувати Дніпро.
Але за цим бажанням особистої слави в історію потрапила на цьому добре відретушованому знімку гірка правда. Виявляється, у регулярній радянській армії українці воювали не обмундированими і без зброї. Навіть партизани в тилу ворога були краще одягненими, і всі мали зброю.

«ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ЛЮДЕЙ У ВАС БІЛЬШЕ, НІЖ У НАС ПАТРОНІВ?»
Згадує Юрій Миколайович Коваленко:
– У штаб 1-го Українського фронту надійшла інформація, що десь в районі Василькова, Миронівки, Білої Церкви розташований штаб німецького фельдмаршала Манштейна. Жуков, який перебував у штабі, заявив: «Мне надо конкретно знать точку пребывания». А далі, зрозуміло, з цього місця за допомогою другої повітряної армії, яка розміщувалась у Семиполках, можна було зробити озеро.
Отож виникла потреба, щоб хтось поставив на карті цю точку.
Ватутін наказує мені брати мою колишню роту армійської розвідки, а також роту понтонників і переправлятися на правий берег Дніпра брати «язика». «Желательно компетентного офицера, чтоб мог указать, в каком населенном пункте штаб Манштейна. За это получишь очередное звание и Героя Советского Союза», – пообіцяв.
Ми тільки відпливли від берега, як на нас ринула злива вогню. На дно Дніпра пішли 193 мої розвідники і 40 понтонників. На правий берег переправилося лише нас семеро. Нам повезло.
Ми скоро помітили мотоцикла з коляскою, в якій сидів офіцер. За ним рухався ще один мотоцикл з коляскою, де була охорона. Вислідили, що офіцер ночує в селі Букрині Миронівського району. Коли його не було в хаті, зайшли до господаря. Той з дочкою перелякались, почали нас благати, щоб ми не арештовували німецького майора у їхній хаті, бо як дізнаються про це гітлерівці, то спалять помешкання.
Щоб не підвести людей, ми зробили засідку між великим і Малим Букрином біля автобусів з антенами, які пеленгували телефонні та радіорозмови на нашому боці. Цю інформацію німецькі радисти літаком передавали у штаб Манштейна. Здавалось, про таку нагоду можна було тільки мріяти. Без особливих пригод беремо ми майора. Він виявляється професором, доктором технічних наук, військовим інженером, добре володіє російською мовою.
Я так, як і домовлявся з Ватутіним, розповідаю йому про Паулюса, який командує полоненими під Москвою, гарантую життя і прошу показати розміщення штабу Манштейна. Але, як з’ясовується, точного розташування штабу він не знає. Може, каже, знає льотчик-лейтенант, який передає інформацію. Ми перевдягаємось у німецьку форму, дожидаємось літачка, арештовуємо льотчика. Допитуємось, де штаб. Він показує на карті село у Васильківському районі, куди доставляє інформацію, але про штаб Манштейна він також нічого не знає. Німці передбачили розрив інформаційного ланцюга у випадку взяття в полон представника однієї з його ланок.
Ми сідаємо в літак і наказуємо льотчику летіти через Дніпро на Чорнобаївщину. Там я знав аеродром. Під Чорнобаєм по нашому літаку з німецькими хрестами відкрили вогонь зенітки. Мало не збили, поки ми викидали біле простирадло. Звідти привіз я майора у штаб фронту на допит. В кімнаті Ватутіна чекаємо Жукова. І ось він заходить. Усі підскакують, а німецький майор сидить.
Жуков глянув на нього і до перекладача: «Он знает кто я такой?» Перекладач почав пояснювати майору, що перед ним маршал Радянського Союзу, заступник Верховного Головнокомандуючого.
А майор до нього російською мовою: «Какой же вы маршал, если безоружных, необученых людей бросаете форсировать такую реку, зная, что через метр на правом высоком берегу наш пулемет? Или вы думаете, что у вас людей больше, чем у нас патронов? Разве настоящие маршалы так воюют?»
– Все! – обірвав майора Жуков. – Расстрелять!
– Товарищ маршал, так еще… – спробував щось заперечити Жукову Ватутін.
– Что? Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он воевать тебя учил? Так давай, пиши рапорт, пойдешь учиться к нему. На курсы повышения квалификации… Увести и расстрелять!
Тоді Ватутін до мене:
– Выполняйте!
Я з двома конвоїрами (сержантами з розвідроти) виводжу майора на вулицю. Мені незручно перед ним, бо я обіцяв йому зберегти життя. Аж тут назустріч нам іде генерал НКВД, начальник розвідки фронту і першим звертається до мене:
– Капитан, ты куда его ведешь?
А я не довго думаючи, кажу:
– К вам!
– А на хрена он мне?
– Маршал приказал вам первым самолетом отправить на Москву.
Я ризикував. Але, думаю, навряд чи перепитуватиме він Жукова про наказ.
– А кто он такой?
– Немецкий коммунист, – продовжував я розповідати легенду про майора, – друг Тельмана. Поэтому его надо отправить в команду Паулюса.
Так я з конвоєм відправив майора у Москву до полонених Паулюса.
На прощання він назвав своє прізвище Міллер і подарував бритву «Зелінген».
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Голодомор на Броварщинi: як це було?

Trebuhovets — Fri, 05 Jun 2009 07:49:07 GMT

В Броварському районі голод найбільше зачепив Требухів, Зазим’я та Соболівку.
За даними броварського музею, в Соболівці вимерла третина населення, в Требухові та Зазим’ї - більше 10%. Ті, хто вижив, отримали важку психічну травму - все життя сушили сухарі...
Голодомор 1932-1933 років є найжорстокішим фактом геноциду, вчиненого проти українського народу, впродовж його тисячолітньої історії.
У 1933 році від селян було забрано весь хліб, значну частину якого продали за кордон, а немало сховали. На випадок війни існували величезні зерносховища зi "стратегічним хлібом". Одне з них було у Броварах. Для боротьби з голодом ті запаси не використали. Основна маса сільського населення була позбавлена будь яких засобів існування. Архівні документи, газети і спогади селян свідчать, що в усіх місцевостях України поширилися подвірні обшуки з конфіскацією,крім хліба, будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків,сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть.Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" - підбивав підсумки голодомору секретар ЦККП(б)У Мойша Хатаєвич.
Довгожителька Ганна Микал із села Пухівка на Броварщині згадувала:

- Була весна 1933 року. Мені йшов 18-й рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 осіб, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світзаочі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його і поховали на Лукянівському кладовищі. Ітак ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні,там готували якийсь суп - одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога,аби ніхто її не вкрав,або не загубити. Підеш у магазин,візьмеш свою пайку,вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй памяті. Був урок воєнізації - тактичні заняття за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли в бік. Був з нами хлопець, з дитячого будинку - Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі -привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.

Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли і плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав : "І мене жде така доля..."
Інформація газети 7 днів