В Броварському районі голод найбільше зачепив Требухів, Зазим’я та Соболівку.
За даними броварського музею, в Соболівці вимерла третина населення, в Требухові та Зазим’ї - більше 10%. Ті, хто вижив, отримали важку психічну травму - все життя сушили сухарі... Голодомор 1932-1933 років є найжорстокішим фактом геноциду, вчиненого проти українського народу, впродовж його тисячолітньої історії. У 1933 році від селян було забрано весь хліб, значну частину якого продали за кордон, а немало сховали. На випадок війни існували величезні зерносховища зi "стратегічним хлібом". Одне з них було у Броварах. Для боротьби з голодом ті запаси не використали. Основна маса сільського населення була позбавлена будь яких засобів існування. Архівні документи, газети і спогади селян свідчать, що в усіх місцевостях України поширилися подвірні обшуки з конфіскацією,крім хліба, будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків,сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть.Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" - підбивав підсумки голодомору секретар ЦККП(б)У Мойша Хатаєвич.
Довгожителька Ганна Микал із села Пухівка на Броварщині згадувала:
- Була весна 1933 року. Мені йшов 18-й рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 осіб, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світзаочі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його і поховали на Лукянівському кладовищі. Ітак ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні,там готували якийсь суп - одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога,аби ніхто її не вкрав,або не загубити. Підеш у магазин,візьмеш свою пайку,вкусиш і нема, наче й не їла.
Один епізод залишився на все життя у моїй памяті. Був урок воєнізації - тактичні заняття за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли в бік. Був з нами хлопець, з дитячого будинку - Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі -привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.
Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли і плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав : "І мене жде така доля..."
Інформація газети 7 днів
|