Історія села
Згідно з офіційною "Історією міст і сіл УРСР", на місці Требухова було поселення Іваничі, яке зруйнували татари. У 1633 р. тут засновано Требухівку. Але в книгах київського воєводи це село згадується ще раніше: "1629 р. воєвода поосаджував села — селища Трибухов над Старицею-рікою, назвавши слободою, і на двох урочищах Горочани і Іваничі". Того ж 1629 р. відбувався судовий процес Даниловича з ігуменом Бєльським за ці землі.
Письмові джерела засвідчують двоваріантне давнє заселення Требухова в урочищах Горочани й Іваничі.
Річка Стариця — це забута мала требухівська річка, що витікала з урочища Трепетник, текла через озеро Горочани і болото Маковій повз Сотницький хутір і впадала в річку Рудку-Красилівку. Річка Красилівка і зараз у нижній течії має назву Стариця. Стариця, стара річка, річка старого часу.
Новостворена слобода не успадкувала назви від давніх урочищ-поселень, а дістала третю назву — Трибухов. Це не відповідає усталеним традиціям, хіба що існувало ще й третє урочище — Требухов, від особистого імені Треба. Відоме й четверте урочище-поселення — Вольниця.
До початку 17 ст. ці землі належали княжицьким власникам і київським монастирям. У 1634 р. Данилович, родовитий руський шляхтич, володар Борисполя і Одеського замку на Волині, засновує тут поселення. На місці спаленого в давнину села Вольниця стояло дві хати і два городи. Це відродження Требухова в середні віки. Важко знайти достеменні витоки Требухова, але зрозуміло, що виник він значно раніше 17 ст. Адже й сусіднє село Дударків, яке теж належало до Остерського повіту, відоме за письмовими джерелами від 1615 р. ("Грицько з Дударкова").
Заснування Требухова можна реконструювати лише за численними місцевими переказами. Один із них називає тут хутір Требин, де жив перший поселенець, а броварський краєзнавець Дмитро Гамалій стверджує, що на місці села було місто Требин.
В основі назви села корінь "треба", слово, що означає місце або обряд релігійного язичницького культу. Про це смутно згадується 6 деяких місцевих переказах: "Там водились олені. Один мисливець попав у требуха. Звідси й назва місця — Требухи." В іншому переказі згадується "бійня кочівників", яка була тут, і церква з півмісяцем замість хреста, збудована "якимось татарином". Язичницьку основу має і переказ про перемогу якогось требухівського борця над заїжджим. Ці перекази засвідчують сліди язичницького скіфського культу.
Культ скіфського оленя, "бійня"-капище, мисливці-жерці, які за требухою жертовного оленя віщують майбутнє, язичницька церква з півмісяцем, яка провалилася під землю, і стало там озеро Горочани. Найбільш легендарне місце в Требухові — це Горочани. Точний опис урочища Горочани подається в давньому переказі: "Було поле, посеред поля — озеро, а на ньому острів. Там поселився чоловік, і звали його Требушок."
За іншим переказом, тут був церковний град Чан. Ця гіпотеза про церковне поселення в Градчанах-Горочанах ставить село в один ряд із сусідніми монастирськими поселеннями часів Київської Русі — Красилівкою, Броварями. Можна здогадуватися, що це було володіння Михайлівського золотоверхого монастиря, який у післятатарські часи повернув собі свої колишні володіння.
Можна також однозначно стверджувати, що в урочищі Горочани стояло давньоруське поселення. Слово "Горочани" може означати "град" — тут простежується схожість із чеськими Градчанами, або ж назву дерев'яних веж — городниць, горочан.
В одному з переказів стверджується, що село виникло на місці старого спаленого поселення Вольниця (Горочани), де і досі трапляється стара цегла, численне череп'я (розкопки в Горочанах велися в 1957 р.). Цей град в урочищі Горочани міг мати назву Вольниця. Урочище Вольниця є і в Русанові. Чи нема тут зв'язку з княжицько-русанівськими Солов'ями?
У переказі, записаному від Євдокії Дідусь, розповідається:
"Був землетрус і наплив піску і мулу, який знищив город Чан. Після землетрусу жив в Києві король, і держав в тюрмі 6 чоловік. А ключником був Треба, який і випустив їх. Забрались вони в глухе місце, що лісом поросло, і там оселились. Коли король помер, то забрали вони з Києва і свої сім'ї. До них стали прибувать люди і поставили маленьку церкву. Прізвища першопоселенців були: Хромець, Шуляк, Кривенко, Корнійко, Мельниченко, Дідусь і Треба. Найстарішим серед них був дідусь".
Давня родова легенда. Достовірність її дуже висока. Вона свідчить про післятатарське заселення Требухова. Слово "ключник" давньоруське, але київським ключником був і Станіслав Вигура, засновник Вигурівщини.
Глухі болотно-лісові землі були броварським "Сибіром", куди втікали люди на вільні землі, це була Вольниця. Схожа схема переказу про болото Глухове. "За селом на Гаях є болото Глухове. Там колись було багато риби і птиці. Ніхто туди ніколи не добирався, тварини жили там глухо. Тому і болото Глухове. Біля нього і оселився чоловік Сергій Глуховський."
Датування переказів складне. У купчій від 1508 р. на землі півкнязівські значних поселень між княжицькими і русанівськими землями не згадується. Згадується лише річка Черниця. Можливо, то давніша назва Стариці, бо "навколо церковного града Горочан монастир був"." Сама назва Стариця свідчить про те, що це річка давно минулих часів.
Дмитро Гамалій вважав, що з 1508 р. володіння належали Михайлівському монастирю, пізніше Вишневецьким і Аксакам.
Мабуть, 1508 р. — час поселення в урочищі Іваничі. Зараз такого топоніма на території села вже немає, зате збереглися схожі з ним місцеві прізвища Іваненко, Іваницький. Після розорення Києва татарами Менглі-Гірея в 1482 р. литовці звезли до Києва на відбудову замку до 20 тисяч людей. Очевидно, це й був час ключника Треби. Серед втікачів і Іван, засновник Іваничів, і Сергій Глуховський, і ключник Треба. Втікачі могли бути родом із-за Дніпра, з білоруських земель. Форма назви села Іваничі схожа на задніпровську традицію (Літковичі). Ще й донині село Требухів виділяється специфічним своїм діалектом: "кунь","вул", "пул"... — це ознаки поліського північноукраїнського діалекту.
Селились тут на монастирських землях, ставали монастирськими людьми. Монастирські люди займалися, як і скрізь у ті часи в нашому краї, лісовим промислом. Назва сільського кутка Дьогтярина є свідченням про цей промисел в урочищі, де росли березові ліси. Монастирські промисли були тут досить значними, бо Требухів стає одним із найбільших сіл. До монастирських людей підселяються і козаки з хутора бориспільського сотника. Село стає монастирсько-козацьким. Як монастирське, село не брало активної участі в козацьких війнах. Не було воно залежним ні від Вишневенького, ні від Аксака. Частково належало до бориспільських володінь Даниловича. В ці часи і сформувалися давні требухівські роди — Оксюти, Бабичі, Грінченки, Каленченки, Соми, Осначі, Криськи, Харченки, Овдієнки, Борисенки, Нестеренки, Кривенки, Корнійки, Шуляки, Білоуси, Куці. Монастирські майстрові люди, заможні виборні козаки, козаки-підпомічники, голодна голота. Так, козак Глущенко, потомок Сергія Глуховського, згадуєтсья в скарзі до гетьмана Данила Апостола.
Монастирські селяни требухівськоЇ вотчини платили хлібний податок за землю, за пасовиська, за вінчання в церкві, за переїзд через монастирські річки, за помол у млині. А ще платили подушну подать і подать державі на утримання війська.
Та загалом монастирські повинності не були дуже обтяжливі, і село росло й розвивалось. У 1737 р. тут було 77 монастирських дворів і 20 козацьких, 799 душ населення.
Требухівці брали участь у гайдамацькому русі. У 1747 р. польська військова комісія допитувала требухівця Никоненка. Під час допиту гайдамака помер.
У 1784 р. в Требухові вже налічувалось 185 хат, було 44 козацькі двори. Напевне, козаки і монастирські люди жили в селі окремо, своїми кутками.
У 1858 р. тут 371 двір, а в 1897 р. - 672 двори і 3417 душ населення. За кількістю населення Требухів поступався лише Броварям, Гоголеву і Димерці.
Требухів має давні і сильні традиції — язичницькі, церковні, освітні. Ще недавно селяни Требухова святкували якесь язичницьке свято Праву середу, ходили до лісу і робили з березових гілок снопик. Права середа — це Рахманський Великдень, коли шкаралупу яєць пускають за водою і вона допливає до людей-рахманів, які живуть за морем. У селі за давнім звичаєм під Новий рік водили традиційну козу.
Церкви в Требухові зводилися кілька разів. Спершу легендарна давньоруська церква, пізніше — церква, збудована Требою. У документах бориспільського магістрату від лютого 1662 р. згадується требухівський священик Симеон. Це означає, що козацька церква була тут раніше 1662 р. А в 1714 р., як свідчать письмові джерела, збудовано церкву св. Трійці, перебудовану в 1851 р. і 1869 р. (добудовано дзвіницю). За переказом, на ній було встановлено золотий хрест із старої горочанської церкви, яка затонула в озері.
Від 1898 р. в селі відома Покровська церква. Зміна назви церкви не випадкова. Відповідно до церковної реформи знищуються українські козацькі церкви, запроваджуються церкви московського обряду. Сучасна красива дерев'яна церква побудована в 1905—1911 рр. За архітектурою це традиційна козацька церква. Хрест із малої Троїцької церкви перенесли тоді на нову Покровську церкву. Ця церква пережила всі лихоліття радянського часу, при ній вівся давній літопис, який пропав під час війни. Аж у 30-их рр. знаменитий хрест зняли з церкви комсомольці і євреї.
У Требухові ще в 1874 р. відкрито одну з перших у районі земських шкіл — Требухівське сільське початкове народне училище. Перші вчителі — Курсаневич, Нестеровська, Буяло. У 1931 р. тут був перший випуск семирічки, а в 1936 р. — десятирічки. У 1929 р. тут навчалося 309 учнів, у 1940 р. - 720, а в 1963 р. - 1000 учнів.
Напередодні революції село жило небагато, але селянські господарства мали рівномірні достатки. На один двір припадало по дві десятини землі. Найбільшим землевласником був місцевий священик Ґалаґан. Він мав 70 десятин, але то були землі не особисті, а церковні. Землі не вистачало, і требухівці йшли в Таврію, до німців-колоністів на заробітки.
Навесні 1920 р. селяни "виставили фронт", виступили проти радянської влади. В обороні села взяло участь близько 300 селян, озброєних вилами, обрізами. У відповідь село обстріляли з гармат, атакували кіннотою, спалили. Кажуть, що загинув кожний десятий житель села.
У Требухові народився Микола Ґалаґан. Він походив із згадуваної вже (знаменитої!) родини Ґалаґанів — палкий прихильник української революції, діяч УНР, який після поразки петлюрівських військ змушений був емігрувати за кордон. Там він не припиняв активної національної діяльності, якій віддав усе життя.
У 1930 р. у Требухові постає перший колгосп "Геть межі", до якого увійшли 9 господарств. Та зібрати врожай колгосп не зміг. Не обмолотилися навіть у листопаді, і врожай згнив у скиртах. Газета "Пролетарська правда" писала, що голова сільради, він же і секретар парторганізації, Кривенко захищає куркулів. Захищає тим, що хлібозаготівлю в 5690 пудів голова розподілив не на 70 куркульських господарств, а на 217.
Восени 1941 р., прикриваючи Бориспільську дорогу, тут стояв в обороні на Рудці харківський партизанський загін. Та хіба могли затримати 90 партизанів 4 німецькі дивізії? Половина тих харків'ян загинули і поховані в братській могилі в центрі села. У роки німецької окупації з села на роботи до Німеччини було вивезено 330 чоловік, 23 з них загинули. 3916 требухівців призову 1941 р. з війни не повернулися більше 400. Загинули майже всі хлопці — випускники Требухівської школи 1939— 1941 рр.
Восени 1943 р. Требухів опинився в центрі подій битви за Дніпро. У селі знаходився штаб Воронезького фронту. Саме під час перебування його в Требухові Воронезький фронт було перейменовано в Перший Український. Тут перебували Хрущов, Ватутін, Жуков. Штаб користувався гоголівським польовим аеродромом. Тут розміщалися і штаби 38-ої армії та 3-ої танкової армії генералів Москаленка і Рибалка. Як бачимо, Требухів якийсь час був такою собі військовою столицею, де розроблялися плани визволення Києва, звідки був прямий зв'язок з Москвою.
У післявоєнні роки Требухів прославився своїми садами. Фрукти вагонами відправляли в Росію. У 1963 р. в селі було 400 гектарів садів, великий плодорозсадник, вирощували 100 сортів плодових дерев. Тривалий час цим садовим господарством завідував високий професіонал і водночас ентузіаст садівництва В.Н.Рогач. З 1959 р. требухівський колгосп "Жовтень" стає дослідно-показовим господарством району. Його відвідують численні іноземні делегації.
У 1968 р. в Требухові жило 7200 чоловік. Сьогоднішній Требухів — родове гніздо над озерцем Шелухою поета Миколи Сома.
|
с.Требухів Броварського району Київської області
