Серед цікавих зустрічей, які подарувала мені доля останнім часом, особливо вирізняється знайомство з Юрієм  Коваленком. У свої 80 літ Юрій Миколайович засипав мене економічними, культурними ідеями розвитку України. І вони у фахівця-архітектора були чіткими, виразними і надзвичайно привабливими. Про деякі з них я напишу нижче.

А від моїх прохань розповісти про себе (я вже знав з публікацій, що Ю. Коваленко зустрічався зі Сталіним, мав сутички з Жуковим) Юрій Миколайович усіляко відхрещувався, мовляв, що було, то прогуло, треба думати про сучасне і майбутнє України. Лише після моїх наполягань, пояснень, що багатьом важливо знати, як у складних життєвих обставинах залишитися самим собою, Юрій Коваленко погодився розповісти кілька епізодів зі свого життя. 

У Юрія Коваленка мамине прізвище. Батьківське було б Машинський. Справа в тому, що батька – чекіста, фаната світової пролетарської революції, такі дрібниці, як сім’я, дитина, прізвище цікавили менше всього. Коли дід Пилип (мамин батько) розпитував зятя про національність, то той відповідав: «Я донбасский пролетарий, коммунист. А коммунисты выше всяких наций, религий, предрассудков». Почувши таке, дід зрозумів, що у його дочки не буде чоловіка. Але щось заперечувати було вже запізно… 

Коли 13 травня 1926 року народився Юрко, то дід узяв справи у свої руки і в сільраді зареєстрував онука на своє прізвище. А згодом і всю відповідальність за навчання і виховання хлопця Пилип Коваленко взяв також на себе, бо сім’я дочки розпалась: Людмила вдруге вийшла заміж за місцевого зоотехніка, а її перший чоловік, звільнившись від сімейних пут, успішно будував кар’єру енкаведиста. 

Малий Юрко вбирав усіма фібрами своєї хлоп’ячої душі науку діда – садівника, пасічника, майстра різьби по дереву. Дід спочатку сам сідав за підручник, вивчав правила, закони, розв’язував приклади, задачі, а тоді вже розтлумачував їх онукові. Після таких уроків Юрко міг хоч серед ночі пояснити те чи те правило, той чи той закон. 

Хлопця заворожувало дідусеве уміння різцем витворювати дива із дерева. Юрко швидко і сам почав переймати навички, і в тому навчанні приростав до діда кровно і духовно. 

Та раптом у родинне дерево Коваленків вдарила енкаведистська сокира. 1937 року діда Пилипа разом із сімдесятьма глобинськими чоловіками-гречкосіями було заарештовано як ворогів народу. Одинадцятирічний Юрко кидається рятувати діда: їде у Суми до батька, де той у званні майора обіймав посаду начальника обласного НКВД і звідти висилав аліменти. 

– За що діда заарештували? – кидає з порога запитання. Батько ошелешений приїздом сина, але одразу бере себе в руки і, як дорослому, відповідає: 

– За излишнюю, болезненную любовь к Украине… 

– Хіба це злочин? – перебиває його Юрко. 

– Да. Такая любовь враждебная коммунистической партии и советскому государству. Поэтому мы всеми силами боремся с такой любовью. 

А на прощання нібито по-дружньому батько порадив Юркові: 

– Это не твое дело. Не мешайся в него, дольше проживешь. 

Більше Юрій Коваленко не звертався по допомогу до свого батька. Навіть 1947 року, коли його самого розжалували з капітана, командира ескадрильї, а батько обіймав високу генеральську посаду військового контррозвідника. Юрій Миколайович знав, що поняття родинної взаємовиручки та взаємодопомоги для батька чужі. 

Перед війною мама забрала Юрка до Києва і влаштувала в авіційну спецшколу. 1941 року п’ятнадцятирічний юнак уже тішився летунською випускною формою із золотими нашивками і готовий був підкорювати небесні простори на крилатій машині. А тут – війна. Для Юрка Коваленка це була нагода виявити свою летунську майстерність. Він, не вагаючись, біжить у Печерський райвійськкомат і пише, що хоче добровольцем піти на фронт. Але йому заперечують: ще треба рости. П’ятнадцятирічних воювати не беруть. Тоді хлопець дописує собі два роки і потрапляє на місячні курси саперів у школу молодших командирів, що діяла у військовому училищі зв’язку, де здобуває спеціальність техніка-мінера і сержантське звання. 

У Голосіївському лісі командир взводу мінерів Юрій Коваленко виконує перше бойове завдання – заміновує протитанковими мінами поле на підступах до оборонних позицій. Але один німецький танк прорвався через це поле і смертельним вогнем почав поливати окопи оборонців столиці. Цей прорив вище командування звалює на сержанта Коваленка і наказує виправляти нібито власний прорахунок. Командир взводу зв’язує п’ять пляшок із сумішшю Молотова і сам повзе триста метрів мінним полем, підриває німецького танка і бере в полон одного танкіста (як пізніше з’ясувалося – капітана, командира танкової роти). Полоненого захотів побачити сам командувач фронтом Михайло Кирпонос. Відтак, на грудях у Юрія Коваленка з’явилася медаль «За бойові заслуги». Водночас йому було присвоєно звання лейтенанта. 

...Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спалахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі ба-бах. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта. 

Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Києво-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогу нічого не можна залишати. 

Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені: 

— Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнём — и всем им хана. 

Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались. 

— Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство! 

Я телефоную комбату Кудрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось. 

— Хрен с ним! — каже. — Вези под кинотеатр «Шансер» и Думу. 

Я наче камінь з душі зняв. 

Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера». 

Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука. 

19 вересня гітлерівці увірвалися в Київ, а 20-го пролунали перші вибухи на замінованих об’єктах... 

Потім взвод Юрія Коваленка, який діяв на правах роти, мінував Київ, катери біля Кременчука. У Лохвиці командувач Південно-Західним фронтом Тимошенко призначив юного лейтенанта комендантом міста. Юрію було дивно, що йому, п’ятнадцятирічному хлопчакові, підкоряються секретар райкому партії, голова райвиконкому. За його наказом мінують сапери цукровий та спиртовий заводи. За десять кілометрів від Лохвиці в урочищі Шумейки німці оточують штаб Кирпоноса. В котел потрапляє 650 тисяч радянських бійців. А взвод мінерів Юрія Коваленка відступає на Полтаву-Харків-Сталінград разом із Південно-Західним фронтом. На річці Дон ще підриває міст. А після цього його призначають командиром роти військової розвідки. Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника. За це його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове військове звання старшого лейтенанта. 

У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують “рокосовців” – засуджених, які прибули на баржі з лівого берега Волги. Юрій Миколайович звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань каже: 

– Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери. 

– Але я боюсь тюрмаків, у них же свій кодекс, свої князі, – став заперечувати командир роти. 

– Нічого, удвох якось справимося. 

Саме з рокосовцями Юрій Коваленко пройшов справжню школу, яка полягала у пізнанні душі підлеглого. 

– Коли ти знаєш усе про солдатів, коли ти харчуєшся разом з ними, і всі бачать, що ти зайвого не береш, то вони зі шкіри вилізуть, а тебе не підведуть, – розповідає Юрій Миколайович. – Солдати високо цінують порядність командира, його уміння переконувати, а не грубо наказувати. 

Розвідрота “рокосовців” для Юрія Коваленка стає дружнім, родинним колом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування. 

І тут трапилось несподіване. 

Справа в тому, що на пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медичної служби з єврейським прізвищем зробив сенсацію. У «Віснику воєнно-польової хірургії» він надрукував статтю з патетичним заголовком «Людина поранена в серце» і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Юрій Миколайович прочитав її, посміхнувся і написав на ній перед залишенням госпіталю звернення до начальника лікувального закладу: «Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. Моє місце там. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею». 

Начальник госпіталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка Левові Мехлісу, мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту! Мехліс із цією статтею і до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка і показує йому статтю (діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович): 

– Читали? 

– Нет, товарищ Сталин, – відповідає Бурденко. 

– Почему? 

– Времени нет. 

– Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя. 

У Сталінграді підняли паніку, знайшли Юрія Коваленка у розвідроті, де бійці його відпоювали травами, настоянками, привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце і куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Коваленка уже в званні капітана у Москву до Сталіна. У передній кімнаті був Мехліс, який і провів Юрія Миколайовича до Верховного Головнокомандувача. 

– Это ты капитан – человек раненный в сердце, – почав Сталін. 

– Да я, – машинально відповів Юрій Миколайович. 

– Как ты думаешь, мы удержим Сталинград? 

– Конечно, товарищ Сталин. 

– А почему ты так думаешь? 

– Потому что так надо, товарищ Сталин. Если немец перережет Волгу, то конец войны. 

Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет. 

– Подожди капитан, – знову почав Сталін. – Я хочу выпить за твое здоровье.

– Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятися Юрій. 

– А что, по-твоему товариш Сталин пьет? 

У цей час принесли в кабінет тацю з пляшкою грузинського вина «Сапераві» і два келихи. 

– Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Верховний Головнокомандувач. – А еще знаменито оно тем, что это любимое вино товарища Сталина. 

Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив і Юрій Миколайович і відчув приємний терпкуватий смак. 

– Ну, что капитан, будешь генералом? – запитав Сталін. 

– Нет, товарищ Сталин, не буду. 

– А почему? 

– Не хочу быть военным. 

– А кем хочешь быть? 

– Художником… 

– А кто твои родители? 

– Дедушка – садовод. Отец – в органах ГПУ… 

– Это наш человек… И ты пока послужишь, генералом станешь, а потом… Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником… 

Після цього келиха Юрій знову попросив дозволу вийти. 

– Разрешаю, – кивнув Сталін. 

 

...Пам’ятаю, брали ми Паулюса... За ним наші довго полювали, а він, усвідомлюючи всю безнадію свого становища, намагаючись врятувати свій штаб, звертався особисто до Гітлера. Просив, аби той дозволив вивезти літаком німецьких спеціалістів... Гітлер не дозволив. Я на той час був командиром роти військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було 200 чоловік. Дізналися ми, де той штаб є. Розташовувався він у підвальному приміщенні центрального універмагу в Сталінграді... пробиралися як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти до штабу каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по самі нікуди у лайні, бо, думаю, правду хтось сказав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився й переміг...». Я був першим з радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу і побачив гітлерівського генерала-фельдмаршала, барона фон Фрідріха Паулюса... Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори, лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж скрізь було темно... Велика така кімната, посередині великий стіл... І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас — і все, напевне, зрозумів... Зі мною було два солдати. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь Паулюса лишили мені, але не залишили... «Слишком много чести для тебя», — сказали... 

Ось так то... Пам’ятаю тоді в одній з московських газет: чи то в «Правде», «Известиях» чи «Красной звезде» була стаття під заголовком «Они пленили Паулюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожушках так собі стоїмо... На жаль, не збереглася в мене та газета. Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу... Але як саме те нагородження відбувалося, я запам’ятав на все своє життя... 

Прилітає маршал Жуков, заступник Верховного головнокомандувача, бо Сталін же сам був... Чимало було з ним почету. Нас всіх представили. Приємно, що там говорити. А всі наші: «А как, а что, скажи...» Ну що, нам всім по вісімнадцять, розуму ж того було... Хлоп’ячий розум, ентузіазм, телячий оптимізм. От на такому телячому ентузіазмі ми й виграли війну! 

Запрошують нас до маршала Жукова... Поголилися ми, поодягали ордени свої, медалі, у кого які були... Правда, ми з ними й ходили, бо куди ж їх діти? 

Генералів на тому прийомі у Жукова було чоловік з двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми... 

— Коваленко! Хохол, значить! 

— Нет, товариш маршал, — кажу! 

— А кто же? 

—Украинец! 

— Ну, украинец, хохол: какая разница? 

(Це вже дослівно, бо запам’ятав я цей діалог з маршалом на все життя). 

— Большая! 

— Интересно, а какая же, ты мне скажи! 

— Я по национальности украинец, а хохол — оскорбительно! 

— А чем же я тебя оскорбил? 

— А это не только для меня оскорбительно, а для всех украинцев оскорбительное слово. 

— Какое ж зто оскорбление! Если я русский Жуков, так мне десять раз говори, что Жуков русский, ты русский... Чего ж мне обижаться? 

— Товарищ маршал Советского Союза, если я вам десять раз скажу, что вы русский, вы не обидитесь. Но если я вам один раз скажу, что вы кацап, вы, ей-богу, обидитесь! 

— О! Так ты, оказывается, националист? 

(Отоді я вперше в житті почув слово «націоналіст». До цього часу я поняття не мав, що воно таке). 

— Какой националист! Вы меня спросили — я вам ответил! 

Чую, тиша, мовчанка серед генералів — муха пролетить... Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилася. Я також відчув тривогу... На той час моя загальна свідомість була невисока. Я не розумів тоді всієї глибини цього діалогу, цієї «перепалки»... Всі мовчать, а Жуков крякнув, повернувся до тумбочки, взяв дві склянки... Генерали мовчки дивляться. Жуков дістає пляшку коньяку... І гранчак звичайний налив більше половини і до мене: 

— На, выпей! 

— Товариш, маршал Советского Союза, я не пью... 

Я таки, справді, не пив. Тоді давали по сто грамів горілки всім щодня... Оце старшина йшов, ніс каністру двадцятилітрову і всім ділив... Давали ще цукор-рафінад, а офіцерам — пачку цигарок «Біломорканал» або «Труд», були й такі... А солдатам давали махорку. Я свої цигарки та сто грамів міняв на рафінад... А охочих помінятися було багато. 

— Ну не пью я, — кажу. 

—Ну как же это ты не пьешь? Герой мне называется! Герой... Что комфронт ( це до Єрьоменка) вот это такой герой и не пьет? 

— Ну не пью, что ж тут такого! 

Покректав, відійшов... А тиша така... 

Генерали як в рот води понабирали. Мовчать... Жуков налив знову: 

— Ну, давай, украинец! Защитник украинского народа... с кацапом-русским, давай выпьем! За нее родимую, за победу! За победу, давай!? 

Ну раз так — я залпом. І ви знаєте, якось не пішло воно мені. Все-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна... Так мені аж трохи смішно стало... А Жуков: 

— Да ты что! Соплями измазал, да еще и весел? Увести его! 

Вот комфронт, нужны ли нам такие герои? Да ладно я фронтовой, а если при награждении вот так и его (Сталина) вот так соплями измажет… Меня что, я — солдат. Герой… Хватит из него и «боевика»! 

А «бойовик» — це орден «Боевого красного знамени». Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили... 

Стою в коридорі під стіною після всього... Закінчився прийом, почали виходити генерали. Поглядають всі на мене скоса, бояться й підходити. Дехто цікавиться, що воно, мовляв, за фрукт такий... Підходить до мене Рокосовський (він разом з Ватутіним був на Курській дузі). Сивий, високий такий, до двох метрів, красивий собою чоловік... Бо Ватутін, Жуков, Хрущов такі собі були kleine klipse — німецькою мовою: маленькі карапузи. 

— Ну, капитан, молодец! Дай руку! Молодец! Ты герой! 

— Да разве тут герой! Ведь, действительно, такого человека соплями обмазал? 

— Ты дурак! Разве ты его соплями обмазал? Ты ему по соплям дал! Ты действительно герой, мужественный человек. Есть понятие «храбрость», а есть понятие «мужество». «Это разные вещи, капитан! Храбрость воинская проявляется на войне, а мужество — на ковре. На коврах, в кабинетах. Таким будь, капитан, всю жизнь! Я немного старше тебя, видал многое... Видал таких генералов, увешанных боевыми орденами, а на ковре им мужества как раз не хватало... «Это генералам, в храбрости которых сомнений не было... Но учти, капитан, ты себе нажил опасного врага... 

— Так я ж ничего... 

— Я Жукова знаю, еще по Монголии, он тогда был у меня в подчинении, это очень злопамятный и мстительный человек. Я тебе советую не попадаться ему больше на глаза... 

Після битви під Сталінградом Юрія Коваленка було призначено офіцером з особливих доручень командуючого Воронезьким, а від 20 жовтня 1943 року — Першим Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна. За обов’язком служби він був присутній на засіданнях воєнради фронту, слухав виступи вищого генералітету, а ночами — сповіді самого Миколи Федоровича, з яким доводилось спати в одній кімнаті. У пам’ять сімнадцятирічного капітана Коваленка западало таке, про що офіційні історики минулої війни ніколи не чули. 

Якщо звернутися до хроніки розгортання подій на київському напрямку восени 1943 року, то в око впадають успішні дії 60-ї армії генерал-лейтенанта родом з Умані Івана Черняховського. Його армія воювала на лівому крилі Центрального фронту, яким командував генерал армії Костянтин Рокосовський. 29 серпня 1943 року вона оволоділа містом Глуховом. У вересні 60-та армія зав’язала бої за Конотоп. Шостого вересня місто і залізнична станція були звільнені від гітлерівців. Десятого вересня після дводенних боїв 60-та армія оволоділа містом і крупним залізничним вузлом Бахмачем. 15 вересня впав останній опорний пункт ворога на київському напрямку — Ніжин. Шлях на Дніпро і Київ було відкрито. 21 вересня передові частини 60-ї армії вже були на Дніпрі поблизу гирла Прип’яті, а 22 вересня уже форсували ріку. 

Усім стало зрозуміло, що саме 60-та армія Героя Радянського Союзу, генерала-українця Івана Черняховського першою увірветься в столицю України, а отже, йому світить чергова Зірка Героя. Проте на заваді стала заздрість, мстивість та ненависть до неросіян заступника Верховного головнокомандувача, маршала Жукова. Як відомо, у нього були напружені стосунки з Костянтином Рокосовським (поляком за національністю) ще з тих пір, коли він служив у його підпорядкуванні. А тут Рокосовський усіляко підтримував успішного командира, українця Івана Черняховського, який воював на лівому фланзі його фронту. Жуков, навпаки, протегував Ватутіну, у якого справи йшли не кращим чином, але який відмовився від свого українського коріння заради кар’єри. Сам Ватутін довірливо розповідав Юрію Коваленку, що його батько був українцем Ватутею, якого більшовики у 1920-х роках розкуркулили та відправили на заслання. А йому самому в Полтавській школі піхоти порадили змінити прізвище з Ватуті на Ватутіна, мовляв, тільки перед офіцером з російським прізвищем відкривається велике майбутнє. Це пізніше зіграло важливу роль у призначенні Миколи Федоровича командуючим Першим Українським фронтом. Жуков був проти того, щоб його очолив українець. Так, він відхилив кандидатури генералів Андрія Єрьоменка та Івана Черняховського і запропонував на посаду командуючого фронтом генерала з російським прізвищем — Ватутіна. 

Оскільки наступ Воронезького фронту розвивався повільніше від Центрального, у середині вересня 1943 року з резерву Ставки Верховного Головнокомандування сюди було передано третю гвардійську танкову армію під командуванням генерал-лейтенанта Павла Рибалка, що пришвидшило наступ правого крила і центру фронту на Переяслав. 

Як розповідає Юрій Коваленко, на засіданні воєнної ради фронту у селі Требухові, де обговорювалось питання форсування Дніпра і визволення Києва, Жуков нахабно заявив: «Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин. Поэтому следует немедленно дать команду Черняховскому сбить пыл наступления». І аргументи одразу придумані були ну просто «батьківські»: «Зменш темпи, не виривайся вперед, не губи людей даремно, зачекай, поки підійдуть основні сили». Чого варта була ця «батьківська» турбота про солдата, яскраво продемонструвало форсування Дніпра. 

Як відомо, після звільнення від гітлерівців Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, частини Київської і Черкаської областей тут районні військкомати мобілізували 300 тисяч чоловіків. Їх називали чорносвитниками, бо були вони в домашньому і не найкращому одязі — свитках. Випроводжали ж бо з дому синів, чоловіків з надією, що в армії дадуть хороші військові мундири. Але, як з’ясувалось згодом, не для обмундирування та озброєння мобілізували цих людей. 

На вже згаданому засіданні військової ради фронту, яке вів Ватутін, постало питання, що робити з тими трьомастами тисяч необмундированих призовників. Тоді Жуков відрізав: «Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам (!!?). Трехлинейку им образца 1891 года!» 

Командуючий Другим Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський, який був присутній на цьому засіданні, запропонував послати у Москву в Ставку кур’єра, який би доповів обставини і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвувала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». «Так это ж не война, а геноцид народа», — вирвалось у Рокосовського. 

Після наради у Требухові Костянтин Ксаверійович підійшов до Юрія Коваленка, якого відправляли у Москву з донесенням, і попросив зустрітися із заступником начальника Генштабу генералом-українцем Сергієм Матвійовичем Штеменком: «Подойди и расскажи, какая здесь картина. Пусть он доложит об этом Сталину». 

Однак Ватутін заборонив Юрію Миколайовичу зустрічатися зі Штеменком: «Я не хочу из-за этих мелочей терять хорошие отношения с Георгием Константиновичем». 

Як доповідав на нараді у Требухові заступник Ватутіна по тилу генерал Кулешов, на складах ледве змогли нашкребти 100 тисяч трьохлінійок на 300 тисяч мобілізованих. Не обмундированих, не навчених військовій справі, з однією гвинтівкою на трьох погнали «заградотряды» українських чоловіків у води Дніпра та під кулі німців, які капітально закріпились на високому правому березі ріки. З 22 вересня по 25 жовтня 250 тисяч їх потонуло у холодній воді. Похоронні команди не встигали виловлювати трупи по затонах. Тіла загиблих навіть перекривали русло ріки.Через злочинні прорахунки Сталіна і командуючого фронтом Ватутіна у плануванні головного удару по Києву з Букринського плацдарму — незручному для танків (яриста місцевість) радянські війська втратили тут 240 тисяч бійців і командирів. Цілий місяць Сталін не дозволяв перекидати війська 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму на Лютізький — вище Києва. Тільки 25 жовтня 1943 року він зрозумів, що втрати будуть ще більшими і дозволив передислокацію військових частин. 

Німецьке командування передбачало форсування Дніпра у районі Лютіжа, тому збудувало оборону глибиною 14 кілометрів. Боротьба за Київ була надзвичайно жорстокою. Шістдесята армія Черняховського прикриватиме правий фланг цього кривавого місива. 

6 листопада 1943 року завдання Сталіна — визволити столицю Укарїни до 26-ої річниці жовтневої революції — було виконано ціною 417 тисяч життів солдатів та офіцерів. З німецького боку втрати склали 124 тисячі вояків. 

7 листопада по Хрещатику маршируватимуть війська визволителів Києва. Біля Софії з трибуни виступатимуть Хрущов, Жуков, Ватутін — «герої». Кореспонденти фіксуватимуть на плівку цю подію. 

Минуть роки, Микита Хрущов через партком Київського інженерно-будівельного інституту викличе до себе студента третього курсу архітектурного факультету Юрія Коваленка для консультацій з приводу встановлення пам’ятника Миколі Ватутіну. «Конечно, — розмірковуватиме Микита Сергійович, — памятник надо было бы ставить Черняховскому, но история распорядилась по-своему». 

Коли фронт простягнувся від Черкас до Чернігова, стояли ми у Требухові. Я вже тоді ротою не командував, був при штабі М. Ватутіна офіцером з особливих доручень... Правда, не дуже мені подобалася така служба: хлопченя на побігеньках та й годі... Але був я в особливій довірі у Ватутіна. Я це розумів... Всі це знали, і коли щось потрібно передати командуючому армії, командиру корпуса, кликали мене. Важлива то була робота... Адже все на війні можливе: може ворог перехопити документи тощо... 

Армію в той час поповнювали тими, хто до цього часу сидів у таборах, їх баржами привозили, виводили, пам’ятаю на плац для переформування, зверталися: «Ану, кто герой, кто хочет родину защищать?!» Так всі й кинулися... Служив зі мною політрук, старший лейтенант, пам’ятаю, історик він був, колишній директор школи... Так він у відповідь на мої слова, що потрібно набирати комсомольців та комуністів, пам’ятаю сказав: «Слушай, Юра, на х... тебе эти коммунисты, комсомольцы, они же все каръеристы й трусы... Вон бери «рокоссовцев»! Это ж профессионалы, люди с опытом...» 

Послухав я, подивився: він правду каже. Набрав я тоді 200 чоловік, а з них 150 «рокосовці». А чому «рокосовці»? Так сам же Рокосовський сидів. Тепер кажуть, що у сороковому році більш як 40 000 командного складу армії було розстріляно. А тих, хто вцілів, заслали туди, де Макар телят не пас... То кого ж на Гітлера кидати? Нема кого, потрібно діставати людей з тюрем... Рокосовського так само заслали, але не розстріляли. Відсидів він своє... І це правда, так і було у 1943-му році. Тоді нікому було командувати... Я ось у свої 18 років став капітаном. Дійсно, сопляк, а вже ротою командував. 

Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов я: сидить Ватутін, Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусід наш праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков... тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там далі. А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить? Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість... Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу. У моїй колишній роті був москвич Калашников, хороший хлопець такий... Спочатку вирішили послати по «язика» його, а Ватутін запропонував мене залучити, мовляв, «Коваленко — людина авторитетна, його солдати люблять та й операція дуже небезпечна»... Пам’ятаю, викликали мене... Сидять мовчки М.Ватутін, М.Хрущов - член воєнної ради, Іван Степанович Конєв, Рокосовський, Георгій Костянтинович Жуков. Тоді Жуков і каже, бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення — дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»... 

За цю операцію я отримав другий орден « Боевого Красного Знамени»... Ото на тому ордені стільки душ людей... 193... 

Отож пішли ми... Добралися до Букрина. За селом галявинка, на якій стоять чи то вагончики, чи то автобусики, антени скрізь, антени.... Стоїть машина з мигалками. Що таке мигалки, я вже тоді знав. Пеленгують, січуть, де хто в ефір виходить... А нас семеро лишилося. Дізналися ми, що й де. Чекаємо. Під’їжджає броньовик... Попереду мотоцикл з коляскою, два автоматники і ззаду також... Значить, велика фігура їде. Вислідили ми того майора. Він добре російську знав... Виявляється, всі пеленгатори їхні на нашій частоті були... Ото які команди наші віддають, він перекладає тут же, і німці орієнтуються, які наші дії... Тут же сідає поруч маленький літачок, як наш «кукурузник» і миттєво донесення у німецький штаб летить до Манштейна. Взяли ми того майора... не військовий виявився... Спеціаліст по радіо. Забрали на фронт саме для забезпечення ось такого роду діяльності. Давай ми з ним розмовляти... 

Показує він мені фото дружини, дітей своїх. А я йому коротко сказав таке: 

«Для вас війна вже закінчилася... Застрелю зараз та й по всьому... Але я не буду цього робити, бо у мене є інше завдання. Я пропоную вам умову і давайте по-людськи... Я можу вас зв’язати і переправляти через Дніпро силою. Але краще, коли ми порозуміємося, і ви добровільно це будете робити». Я розповів йому про Паулюса, що він зараз у Москві командує німецькими військовополоненими. Це було правдою: на той час під Москвою було містечко, де збирали ось таких здорово мислячих німецьких офіцерів, немахрових фашистів. 

Я йому й розповідаю, що вибору у нього немає, як йти з нами, переправлятися через Дніпро, закінчити війну поряд з Паулюсом і повернутися додому до своїх дітей та дружини. Врешті він сказав, що згоден. Але як перейти Дніпро: виявилося, що німець не вміє пл