(див. "СВ" від 13 листопада 2008 р. - "Збудуймо всенародний пам'ятник Матері-Вдові!"). Хоч і пізнувато кинуто клич на честь цих героїчних жінок, яких уже майже не залишилося в живих, але пропозиція про спорудження їм пам'ятника в столиці України дуже
слушна. Глибока дяка за це і редакції, і Борису Олійнику.

У нашому селі, де мешкає 6,5 тисячі громадян, солдатських удів залишилосялише п'ятеро.

Із Требухова в 1941-у було мобілізовано на війну близько тисячі чоловік, повернулося додому після бійні 600, загинули у вогненному пеклі 388 воїнів. На честь світлої пам'яті загиблих воїнів-земляків споруджено пам'ятник, на якому викарбувано прізвище кожного, хто не повернувся з фронтових доріг.

У День Перемоги, день скорботи на мітингу згадують і солдатських удів. У тяжкі воєнні й післявоєнні роки наші матері, солдатські вдови разом із усіма односельцями відбудували зруйноване війною господарство, вирощували хліб і
виховували дітей-напівсиріт.

Розповім про свою маму (вона померла 13 років тому, на 81-му році життя) Прудку Уляну Пилипівну, яка в 31 рік стала вдовою, одержавши похоронку на чоловіка, що загинув у 1944 році. На руках у матері залишилося троє малолітніх дітей. Вижили тільки завдяки тяжкій селянській праці в полі, а ще тримали корову, і це нас рятувало.

Мама працювала в колгоспі й на своєму городі. Ми їй допомагали, як могли. За роботу в колгоспі нараховували трудодні, на які давали в кінці року зерно та інші продукти. Грошей не платили, а потрібно ж було придбати якусь одежину, купити підручники, зошити.

Мама вимушена була продавати частину молока та іншу продукцію, вирощену на городі. Ми з нею пішки носили усе це в Бровари й Київ, от і мали якусь копійку.

Моя менша сестричка після семирічки пішла на ферму. Я закінчила 10 класів і стала трудитися на Дарницькому шовковому комбінаті, бо необхідно було заробляти на хліб насущний. Брат завдяки нам закінчив інститут.

Сьогодні хоч і важко жити, але це не йде в жодне порівняння з післявоєнним часом, тільки б не допікали болячки. А тоді ми жили з надією на краще. Було важко всім, але жили дружно. Будувались толокою. В колгосп на роботу й з роботи люди йшли з піснею. На свята в селі лунали пісні, музики. Тепер люди стали замкнутими, не чути в селі пісень, тільки п'яні вигуки молодиків у "генделиках" та салюти на весіллях під оглушливу барабанну музику.

Розповідаю про повоєнне життя внукам, але вони не вірять, що таке було. Тільки моє покоління, або, як нас називають, "діти війни", може поспівчувати й згадати минуле, особливо сільські люди.

Тепер щодо пам'ятника Матері-Вдові. Він украй потрібний, незважаючи на всілякі кризи. Я думаю, що кожний громадянин України з душею відгукнеться на цю священну акцію. Ми з чоловіком готові перерахувати по 100 гривень на будівництво пам'ятника, тільки-но будуть надруковані в газеті реквізити.

Як прообраз майбутнього монумента можна запозичити якісь деталі і з фото моєї сім'ї. А стояти він має в самісінькому серці столиці України, на найбільш велелюдному місці.

Віра КОРНІЙКО.
с. Требухів